На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років - Андрій Руккас
Українське командування розраховувало силами Січових стрільців ліквідувати ворожий прорив і відкинути ворога до залізничного мосту. Але несподівано виявилося, що січовики вирушили до Святошина за наказом новопризначеного військового міністра УНР І. Немоловського. Останній віддав розпорядження військам без погодження з М. Ковенком чи штабом Київського військового округу. Тож на оборону товарної станції довелося відправити сформований із російських офіцерів загін К. Прісовського.
2-га Революційна армія за кілька днів так і не змогла здобути Ланцюговий міст і дістатися на правий берег Дніпра. 7 лютого М. Муравйов був змушений особисто повести своїх бійців в атаку на цьому напрямку. Радянський командувач згадував: «Товариш Берзін, його штаб, Феєрабенд, Белицький, Яковлєв, Ремньов, заявили, що підуть зі мною разом попереду військ, я сказав: соромтесь, 1-ша армія вже зайняла майже все місто, не поступимося їй славою! На чолі з 12-м Туркестанським полком ми кинулися мостом під акомпанемент канонади нашої артилерії й свист ворожих снарядів і таким чином заволоділи берегом; я наказав 2-й армії нестримно атакувати місто, захопити увесь берег Дніпра». Водночас П. Єгоров отримав категоричні вказівки зайняти товарну станцію й заволодіти «Арсеналом». Червоним удалося виконати наказ лише надвечір після запеклого бою, при цьому ще й захопивши український бронепоїзд. Після цього частини 1-ї Революційної армії почали просуватися в центральні квартали міста. За свідченням одного з учасників наступу, «боротьбу ускладнювали незнання червоногвардійцями та їхніми командирами Києва й відсутність зв’язку з київським повстанським штабом».
Найбільш запеклий опір червоним чинив Гайдамацький кіш Слобідської України, що займав позиції на Печерську. Штаб коша, розташований у будинку Купецьких зборів, на цей час став справжнім центром оборони столиці. «По мірі того, як виступи більшовиків приймали все ширші розміри, штаб коменданта ставав усе більш і більш пасивним, а далі ми й зовсім згубили зв’язок з ним, — згадував О. Удовиченко. — Таким чином, оборона Києва механічно перейшла до штабу Гайдамацького коша, а саме до С. Петлюри, який фактично мав у своєму розпорядженні військову силу».
Однак виснажені безперервними боями вояки не могли довго протистояти силам червоних, які переважали. «Лави гайдамаків лежали далеко в Царському саду... — свідчив один з учасників оборони. — Декілька днів становище не мінялось: іноді більшовики доходили до самого будинку Купецького зібрання, і тоді ми всі з отаманом Петлюрою вискакували з будинка та переходили в наступ. Раз наш наступ був таким скорим, що більшовики не встигли вскочити на мости, що з’єднували два сади, і там їх багато перебили. Весь сад був завалений трупами. Це тупцювання на місці, без хвилини спокою ні вдень, ні вночі страшенно стомило всіх, а наступи червоних із кожним днем робилися ще більш упертими. Стомлені лежали гайдамаки, відбиваючись від ворога, і в наступ уже не переходили. Втома була така велика, що навіть гайдамаки захвилювалися. „Чому не дають допомоги?.. Доки будемо так битися?“ Ми всі вже збилися в будинку зібрання, звідки відбивалися».
8 лютого українське командування прийняло рішення про відступ із Києва. Центральна Рада й уряд УНР під охороною нечислених військових підрозділів виїхали до Житомира. У ніч на 9 лютого Київ залишили виснажені й знекровлені українські війська. «Сумну картину являв собою відступ українських загонів зі своєї столиці, — згадував М. Удовиченко. — Колони й окремі групи стомлених бійців тягнулися на захід Житомирським шосе (Бібіковський бульвар) і Львівською вулицею на воєнне поле. Була темна зимова ніч. На мертвих вулицях, окрім відступаючих військ, не було жодної живої душі. Сховавшись і забарикадувавшись вдома, населення боялося навіть освітлити вікна й привітати своїх оборонців. Коли ж вийшли на чисте поле, тут було світліше: над палаючою в пожежі столицею висіли червоні хмари диму і блискавками рвалися снаряди. Світло від палаючих будинків прорізало нічну пітьму на кілька верст від Києва і освітлював наш шлях».
Після захоплення Києва радянськими загонами в місті розпочалася справжня вакханалія насильства. М. Муравйов у своєму наказі сповістив киян, що радянську владу принесено «з далекої півночі на вістрях наших багнетів, і там, де її встановлюємо, цілковито її підтримуємо силою цих багнетів і моральним авторитетом революційної соціалістичної армії». Звичайним явищем стали страти без суду й слідства за звинуваченнями в «контрреволюційності» й «буржуазності». Розстрілювали тих, у кого знаходили написані українською мовою посвідчення. Співробітниця політичного відділу 1-ї Революційної армії Н. Лісовська згадувала, що «Київ потонув у крові». Сам М. Муравйов писав згодом щодо розстрілів, що «війська увійшли в такий азарт, що зупинити їх не було жодної можливості». Відомий більшовицький діяч В. Затонський свідчив: «Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне видовище... Можливо, ба навіть напевно, постраждали неповинні — у такому ділі всякого буває. Так, розстріляно українських есерів, по суті гарних хлопців, які тільки-тільки врятувалися від розстрілу, що його підписав Грушевський. Вони повтікали з-під арешту під час бомбардування, та коли наше військо увійшло до Києва, у них були квитки членів Центральної Ради, і незважаючи на їхні докази, їх порозстрілювано на місці». Лише на третій день після здобуття Києва розстріли було припинено. Загалом за кілька тижнів більшовицького владарювання в Києві було страчено близько 3000 осіб.
Відступ із Києва державних установ та військ УНР відбувався в умовах паніки та цілковитої дезорганізації. Фактичний виконувач обов’язків військового міністра О. Жуковський згадував «безглуздий жах» серед багатьох своїх колег. Вояки тривалий час не знали, хто здійснює керівнцитво військами — М. Ковенко, С. Петлюра чи хтось інший. «Щось творилось неможливе, — свідчив згодом О. Жуковський. — Повне зневір’я в свої сили, в сили своїх товаришів. Стали цілими групами тікати в різні сторони. Організувалось ціле паломнічество в Галичину та до Берестя...»
Лише в селі Ігнатівка неподалік від Києва військові сили уряду УНР зупинилися для відпочинку й реорганізації. Усі охочі дістали можливість
