На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років - Андрій Руккас

20 березня червоні перейшли в наступ, намагаючись повернути Лубни й Гребінку. Зазнавши значних втрат, запорожці відбили ворожі атаки й успішно контратакували. Гордієнківський кінний полк захопив Хорол, загрожуючи лівому крилу супротивника. 22 березня 2-й Запорізький полк за допомогою німецьких частин зайняв Ромодан, де захопив значну кількість військового майна. 22 березня 2-й Запорізький полк зайняв станцію Яреськи, а 1-й Запорізький полк — Миргород.

16 березня В. Антонов-Овсієнко поінформував Народний Секретаріат про скрутне для більшовиків військове становище на Лівобережжі. Про відчай народних секретарів свідчила готовність декого з них укласти мир із Центральною Радою. ЦВК Рад України запровадив на Харківщині, Полтавщині й Чернігівщині військовий стан. Усім трудящим у віці від 18 до 37 років «пропонували» взяти до рук зброю для боротьби проти українських та німецьких військ. Усі нездатні носити зброю мали бути залучені до оборонних робіт. Але ці зусилля не мали успіхів. В. Антонов-Овсієнко згадував: «Оголошена в Полтавській губернії мобілізація не давала позитивних результатів. Мобілізаційний „штаб“ виявився, звичайно, не в змозі замінити відсутність налагодженого місцевого військового апарату, виявився неспроможним і до організації сільських партизанських загонів».

26 березня Запорізька дивізія відновила наступ на Полтаву. Радянські загони готувалися дати вирішальний бій біля станції Абазівка. Але червоні були змушені залишити свої позиції, коли Гордієнківський кінний полк у ніч на 29 березня обхідним маневром зайняв Полтаву. Того ж дня до Полтави увійшли українські й німецькі війська. Військовий успіх союзники гучно відзначили на банкеті, який влаштувало запорізьке командування. Як згадував командир 1-го Запорізького інженерного полку О. Козьма, «бенкет наш удався на славу: багато німців замертво розвезли по домам».

Запорожці були змушені затриматися в Полтаві, оскільки червоні висадили в повітря обидва мости через Ворсклу. Лише 2 квітня запорожці продовжили бойові дії. Головні сили дивізії під командуванням підполковника П. Болбочана розгорнули наступ на Харків. У напрямку Костянтиноград — Лозова діяли запорізькі частини на чолі з полковником В. Петровим. Завданням цієї групи було перекрити харківському угрупуванню червоних шлях на Крим і Донбас.

Відступивши на лінію Мерчик — Огульці — Мерефа, радянські загони зосереджувалися для оборони Харкова. Але запорожцям удалося розбити ворожі позиції. Курінь 2-го Запорізького полку за допомогою панцерників здобув станцію Огульці, а основні сили 2-го Запорізького полку за підтримки автопанцерного дивізіону захопили Люботин. У ніч на 9 квітня запорожці зайняли Харків. У зведенні українського Генштабу було відзначено: «Більшовики бились тільки для виду, але ж при першому натиску на них почали втікати на Воронеж. У Харкові захоплено багато майна: панцерників, гармат, кулеметів та інше».

У Харкові Запорізька дивізія зупинилася для короткого відпочинку, німецькі ж частини рушили на Куп’янськ, Бєлгород і Ново-Борисоглібськ. «Користаючись із двохтижневого побуту, набуто кількадесят тисяч взуття і пошито нове обмундирування, прийнятого як уніформу на зразок бельгійської армії... — свідчив Н. Авраменко, старшина штабу Запорізької дивізії. — Нова уніформа добре пошита, надавала вигляд сучасної європейської частини. Була скромна, а одночасно елегантська, без лишніх оздоб». У Харкові до лав запорожців зголосилися численні добровольці. Але склад цих поповнень був різний. Спостерігаючи незабаром запорізькі частини в Мелітополі, російський офіцер записав до щоденника: «Українські офіцери більше половини ворожі українській ідеї, у такому вигляді й за своїм складом не більше третини неукраїнці — не було куди подітися... За скрутних обставин кинуть їхні лави...»

Українське командування планувало ще до підходу австро-німецьких військ зайняти Крим, який формально не належав до УНР. 10 квітня за наказом військового міністра О. Жуковського з частин Запорізької дивізії була сформована кримська група під командуванням підполковника П. Болбочана, яка й вирушила до Кримського півострова. Решта запорізьких частин, об’єднана в Донецьку групу на чолі з полковником В. Сікевичем, мала вирушити на Лозову — Слов’янськ і зайняти кам’яновугільний басейн.

18 квітня Кримська група здобула Мелітополь, який більшовики вперто обороняли. Запорізька піхота під захистом бронепоїздів та артилерії сміливою атакою здобула ворожі позиції. Охоплені панікою й сум’яттям, червоні частини відступили до Криму. Серед оборонців півострова в ці дні з’явився план затопити перешийок і таким чином перешкодити вторгненню в Крим із суходолу. Місцеве радянське командування сподівалося також на допомогу «революційного» Чорноморського флоту.

18 квітня німці заволоділи Перекопом, відкинувши радянські загони вглиб півострова. Подальша оборона Криму була неможливою, і червоні розпочали евакуацію. Скориставшись цим, запорожці прорвали лінію сиваських укріплень. Учасник експедиції так описував дії ударної сотні 2-го Запорізького куреня та її командира: «Зелінський, вибравши 20 добрих козаків, озброєних у ручні кулемети, на повнім ходу проскочив на дрезинах міст, закидав ручними гранатами найближчу оборону. Слідом Лощенко на бронепоїздові став поперек позиції і одкрив неперервний кулеметний і гарматний огонь. Решту доконала атака республіканців через міст, на щастя, ще не замінований. Пачки динаміту лежали на мосту. Оборона утікала, кидаючи зброю, і розсіялась по кучугурах. Невелика громада склала зброю. Зібрано понад 30 кулеметів. Маса рушниць і набоїв, півбатарея з кіньми. Головні сили оборони, скупчені на ст. Чонгар, спішно од’їхали на південь. Сиваш був сфорсований несподівано легко. Зелінський і його група не мали ніяких страт».

У ході подальшого наступу запорожці зайняли Джанкой, Сімферополь і Бахчисарай. У Феодосії й Алушті під час відступу червоних спалахнули антибільшовицькі повстання. «Більшовики напружують усі сили, щоб задержать наш наступ, але ж славні козаки під керуванням доблесного полк. Болбочана безупинно ідуть вперед, — було відзначено у зведенні українського Генштабу. — Зморене безладдям населення дуже прихильно стрічає своїх визволителів і бажає затвердження міцної української влади, яка б боронила їх від ворогів... Отаман Натієв відвідав татарський парламент, де прихильно був зустрічей депутатами, які дуже його прохали, щоб у деякі місця були дослані українські частини для визволу від більшовиків. В отамана Натієва був цілий ряд депутацій із виясненням тих чи других питань».

Під час наближення запорізьких частин до Севастополя переважна більшість кораблів Чорноморського флоту підняла українські прапори, не бажаючи потрапити до німецького полону. Але німецькі війська, що вступили до Криму, уже не рахувалися зі своїм союзником. На категоричну вимогу німецького командування група підполковника П. Болбочана наприкінці квітня 1918 р. була змушена залишити Кримський півострів і передислокуватися до околиць Мелітополя.

З боями просувалася вперед група полковника В. Сікевича на Донбасі. «Під Констянтиноградом і під Апостоловим більшовики оказують велике сопротівлення. Мабуть, приймаються всі заходи, щоб не дати нам захопити Донецький басейн», — так було описано становище в українському військовому зведенні. 15 квітня група В. Сікевича здобула станцію Барвінкове, а 17 квітня — Слов’янськ. У Юзівці й Луганську відбулися антибільшовицькі виступи.