На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років - Андрій Руккас
Уранці 28 січня в Одесі спалахнули бої між червоногвардійцями та вірними Центральній Раді військами. Перший день збройної боротьби не приніс перемоги жодній зі сторін. «Становище було непевним. Жодна зі сторін не могла констатувати якогось значного успіху своїх дій», — відзначав голова ВРК В. Юдовський. Інший більшовицький діяч свідчив, що гайдамаки «билися відчайдушно». Але нечисленність захисників Центральної Ради не дозволила їм розвинути досягнутий успіх, натомість червоногвардійці отримали підкріплення з Румунського фронту. До них приєдналися й матроси, які 29 січня вогнем корабельної артилерії змусили гайдамаків капітулювати.
Водночас більшовики здійснили переворот в інших містах Причорномор’я. У Миколаєві, за свідченням одного з місцевих більшовиків, «перехід до радянської влади відбувався зовсім безболісно. Міська дума сама ухвалила передати свої відділення і справи у відання Ради в повному порядку. Решта відомств, які й раніше були під контролем Ради, почали оформляти свої взаємовідносини з новим виконкомом». У Херсоні Рада робітничих і солдатських депутатів ухвалила вважати владу Центральної Ради поваленою й узяла до своїх рук усю повноту влади в місті. В обох містах червоногвардійці без особливих зусиль розсіяли нечисленних захисників уряду УНР. Натомість у Єлисаветграді опір українських вояків удалося зламати лише за допомогою прибулих до міста фронтовиків.
Більшовицька агресія підштовхнула українських політиків до рішучих дій. «Треба сказати, що наступ большевиків на Україну сприяв до певної міри зросту самостійницьких настроїв в українських національних кругах, і ці настрої знаходили собі відгук також і у військових кругах», — свідчив відомий історик та громадський діяч Д. Дорошенко. У ніч на 25 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила IV Універсал, яким проголосила незалежність України. «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу», — ішлося в цьому документі. В Універсалі підтверджувалася дія на території України всіх проголошених раніше демократичних свобод, а також було задекларовано прагнення уряду УНР до укладення загального миру.
Але значення проголошення незалежності України нівелювалося неспроможністю уряду УНР самостійно впоратися із соціальною кризою й захистити державу від більшовицької агресії. Зневіра й розчарування панували в українському таборі. Вояки київської залоги нарікали, що Центральна Рада «боронить наші інтереси, но тільки вона слабко проводить в життя те, що дає». Суспільство втомилося від безвладдя й революційного хаосу. В очах багатьох учасників національного руху майбутнє української республіки виглядало тривожним і невизначеним.
Наприкінці січня 1918 р. влада уряду УHP обмежувалася фактично невеличким районом довкола столиці. Значна частина київської залоги дотримувалася нейтраітету або й співчувала більшовикам. Яскраве свідчення про настрій вояцтва залишив В. Винниченко: «Часто бувало, що при Генеральному Секретаріатові, при будинкові, де засідало правительство, на караулі стояли частини з більшовицьким настроєм. Коли б вони мали більше ініціативи, то любого вечора могли б арештувати весь уряд, вивести його в поле і розстріляти».
28 січня на київському заводі «Арсенал», який був найбільшим осередком більшовицьких настроїв у столиці, спалахнули заворушення. Усе почалося з того, що українська влада спробувала перевезти вугілля з «Арсеналу» на інші підприємства. Озброєні робітники відмовилися впускати представників уряду УНР на територію заводу, який за кілька годин перетворили на добре укріплений табір. До повсталих приєднався курінь полку ім. П. Сагайдачного. Командир цього підрозділу С. Міщенко став комендантом заводу. Київський комітет РСДРП(б) ухвалив розпочати збройне повстання. А вже на світанку 29 січня під стінами «Арсеналу» спалахнув бій. Українська кінна сотня, що рухалася прилеглою до заводу вулицею, потрапила під обстріл арсенальців. «Кіннота збилася докупи; коні, ставши дибки, скидали вершників, частина з них потрапила під порвані проводи трамвайної лінії й була вбита електричним током, — згадував очевидець. — Рештки сотні в паніці поскакали до парку».
Оскільки більшість вояків київської залоги дотримувалася нейтралітету, українське командування не мало достатньо військових сил для блокади повсталих арсенальців. У перші дні повстання на завод майже безперешкодно прибували червоногвардійці з інших районів міста. Центральне бюро київських профспілок передавало на «Арсенал» провізію, медикаменти й навіть боєприпаси. Утім, сподівання арсенальців на підтримку київської залоги не виправдалися: більшість вояків не бажала втручатися в збройний конфлікт. За винятком сагайдачників, навіть «збільшовичені» військові частини обмежувалися лише тим, що пропонували своє посередництво для залагодження конфлікту. Та коли делегація полку ім. Т. Шевченка прибула до Центральної Ради для переговорів, військовий міністр УНР М. Порш заявив шевченківцям, що жодних переговорів із заколотниками бути не може, допоки вони не складуть зброю.
Становище спонукало українську владу до надзвичайних заходів. 29 січня в Києві та приміській смузі було запроваджено стан облоги. Особливим комендантом столиці став відомий організатор робітничих загонів Вільного козацтва М. Ковенко. Саме вільні козаки прийняли основний тягар бойових дій 29— 30 січня, у перші два дні повстання. Попри брак належної організації, добровольчі загони Вільного козацтва вступили в бій із червоногвардійцями в той час, коли військові частини оголошували нейтралітет. Співробітник українського Генштабу згадував: «Про це „козацтво“ кружляло тоді чимало розмов, але все-таки треба сказати, що, наприклад, козацтво залізничників відіграло позитивну і активну роль у боротьбі. Їхні зелені шлики на папахах можна було бачити у найбільш жорстоких боях».
Функції політичного керівника повстання намагався виконувати О. Горвіц, який напередодні прибув до Києва за дорученням ЦВК Рад України для організації збройного виступу. Однак діям повсталих бракувало координації й централізованого керівництва. Загони червоногвардійців діяли самостійно, не маючи постійного зв’язку зі своїми товаришами в інших районах міста. «Можна сміливо сказати, що вся найважливіша робота здійснювалась робітниками на місцях. Хто як зумів організувати справу, так потім і діяли», — свідчив учасник повстання.
30 січня в Києві розпочався загальний страйк, у якому взяли участь 35 профспілок. Зупинилися заводи й фабрики, а також міський трамвай та друкарні. Припинився випуск преси, перестав належним чином працювати міський телефон. Ресторани, пункти харчування й ринки зачинилися. Електростанція й водогін іще деякий час працювали, допоки не були захоплені червоногвардійцями. А на третій день збройної боротьби бойові дії перекинулися в центр міста. У
