Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм

залежності від неї. Вони завоюва­ли нові землі, обжилися на них, винищили своїх ворогів і створили ідолів. Їхня племінна демократія перетвори­лася на подобу східного деспотизму — хоча й меншого масштабу, але з потужним устремлінням копіювати вели­кі держави того часу. Революція зазнала краху, її єдиним досягненням? якщо можна назвати його так, було пере­творення юдеїв з рабів на панів. Цей народ міг би бути цілком забутим сьогодні, лишившись тільки в примітках до історії Близького Сходу, якби не нові ідеї, вперше ви­словлені його революційними мислителями і пророками, не зіпсованими, на відміну від Мойсея, тягарем лідер­ства і необхідністю застосовувати диктаторські методи (наприклад, при масовому винищенні бунтарів на чолі з Кореєм).

Ці революційні мислителі, юдейські пророки, онови­ли образ людської свободи — визволеного від власницьких помислів буття — і повстали проти поклоніння ідолам, тво­рінням рук людини. Вони були безкомпромісними і перед­рікали, що народ знову втратить власну землю, якщо почне тягтися до її материнського лона в інцестуальному бажанні володіння, якщо не зуміє жити на ній вільною людиною, тобто люблячи її і не втрачаючи при цьому себе. Для про­років вигнання із землі було хоч і трагічним, але єдино мож­ливим шляхом до остаточного визволення; нове вигнання судилося не одному, а багатьом поколінням. Однак, навіть віщуючи повторний Вихід у пустелю, пророки не давали приспати віру юдейського народу, в кінцевому підсумку віру людства, змальовуючи образ месіанського часу, коли настануть бажані мир і добробут, і не за рахунок вигнання або знищення старих мешканців обітованої землі.

Справжніми послідовниками юдейських пророків стали великі вчені, рабини, і передусім засновник діаспо­ри Раббі Іоханан Закаї. Коли юдейські зверхники під час війни проти римлян (70 р. н. е.) вирішили за краще всім померти, ніж зазнати поразки і позбутися своєї держави, Раббі Закаї вчинив «державну зраду». Він таємно залишив Єрусалим, піддався командувачеві Римської армії і попро­сив дозволу заснувати Єврейський університет. Це було початком багатої єврейської традиції і водночас втратою всього, що мали євреї: власної держави, власного храму, власної духовної і військової бюрократії, власних жертов­них тварин і ритуалів. Усе було втрачено, але зберегла себе група людей, у яких не було нічого, крім ідеалів буття: зна­ти, вчитися, мислити і покладати надії на прихід Месії.

НОВИЙ ЗАПОВІТ

Ідеї Старого Заповіту — протест проти власницького існування — продовжує розвивати Новий Заповіт. Але цей протест радикальніший за попередній юдейський. Старий Заповіт бере свій початок у середовищі номадів-вівчарів і незалежних селян, а не злиденного пригнобленого класу. Тисячу років потому фарисеї, вчені мужі, авторству яких належить Талмуд, репрезентували середній клас, від сіро­ми до заможних членів суспільства. Обидві ці групи були просякнуті духом соціальної справедливості, захисту убо­гих, допомоги знедоленим, наприклад вдовам чи націо­нальним меншинам (дегіт). Але в цілому вони не тавру­вали багатство як зло або як щось несумісне з принципом буття (див. книгу Луї Фінкельштайна «Фарисеї» [35]).

Перші християни, навпаки, являли собою переваж­но групу бідних, пригнічених, зневажених, словом, упо­сліджених членів суспільства, які, подібно до деяких про­років Старого Заповіту, жорстко критикували багатіїв і можновладців, безкомпромісно засуджували багатство, світську й церковну владу, тавруючи їх як абсолютне зло (див. мою книгу «Догма Христа» [47]. — Е. Ф.). Макс Вебер мав рацію, говорячи, що Нагірна проповідь — це маніфест великого повстання рабів. Перші християни, налаштовані втілити ідеал солідарності людства, висували часом навіть ідею розподілу в межах громади всієї наявної власності. (А. Ф. Утц [114] розглядає питання общинної власності у ранніх християн та аналогічні приклади з давньогрецької історії, які, вочевидь, були відомі Луці.)

Революційний дух раннього християнства особливо виразно виявляється в найдавніших частинах Єванге­лій, оскільки вони були відомі християнським общинам, ще не відокремленим від юдаїзму. (Ці частини Єванге­лій можуть бути реконструйовані, виходячи із джерела, спільного для Матвія і Луки; спеціалісти Нового Заповіту називають їх «Q», від німецького Quelle, що означає дже­рело. Цьому питанню присвячено фундаментальну пра­цю Зиґфріда Шульца [95], в якій він розмежовує ранній і пізніший зрізи традиції «Q»[6].)

У цих висловах ми знайдемо ключовий постулат: що люди мусять позбутися зажерливості й жадоби наживи, повністю звільнитися від установки на володіння. З друго­го боку, ці джерела пропонують позитивні етичні норми, вкорінені в етиці буття, розподілу і солідарності. Ці головні принципи мають застосовуватися у взаєминах між людь­ми, а також щодо речей. Рішуча відмова від прав (Єванге­ліє від Матвія, V, 39—42; від Луки, VI, 29 і далі), так само як наказ любити ворогів (Євангеліє від Матвія, V, 44—48; від Луки, VI, 27 і далі, 32—36), підкреслює, причому на­віть сильніше, ніж заповідь Старого Заповіту «Люби свого ближнього», глибоку турботу про людські створіння і повну відмову від егоїзму. Заповідь, яка закликає навіть не суди­ти інших (Євангеліє від Матвія, VII, 1—5; від Луки, VI, 37 і далі, 41 і далі), є подальшим розвитком принципу нехту­вання своїм «Я», аби повністю присвятити себе розумінню інших і служінню.

Від володіння речами слід відмовитися так само рі­шуче. Давні норми общинного життя наполягали на ра­дикальній відмові від власності; вони застерігали від на­копичення багатств: «Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа і де злодії підкопуються й ви­крадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де скарб твій, там буде й серце твоє» (Єван­геліє від Матвія, VI, 19—21; від Луки, XII, 33 і далі). У та­кому ж дусі говорить і Ісус: «Блаженні убогі — Царство Боже бо ваше» (Євангеліє від Луки, VI, 20; від Матвія, V, 3). І справді, перші християни були громадою з убогих і стражденних, перейнятих апокаліптичним переконанням, що згідно з Божественним планом порятунку настав час остаточного зникнення існуючого порядку.

Однією з версій месіанства, поширеною серед юдеїв того часу, була апокаліптична концепція Страшного суду. Остаточному порятунку і Страшному суду передуватиме доба хаосу, руйнації і таких страхіть, що рабі-талмудисти молили Бога про милість, аби не жити в цей час. Новим же у християнстві було те, що Ісус і його послідовники вва­жали, що ця доба настала вже тепер (або в найближчому майбутньому), зі з'явленням Ісуса.

Справді, варто провести паралель між ранньохрис­тиянським світом і тим, що відбувається у світі зараз. Чи­мало людей — учених, а не релігійних фанатиків (хоч і такі є, зокрема Свідки Єгови) — переконані в наближен­ні остаточної катастрофи світу. Це раціональна і науково обґрунтована точка зору. Перші християни перебували в цілковито іншому становищі. Вони жили в одній