Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм

із про­вінцій Римської імперії в період її могутності і слави. Не було жодних тривожних ознак катастрофи. І все ж ця група злиденних палестинських євреїв була впевнена, що могутній світ невдовзі загине. Відверто кажучи, вони по­милялися; оскільки повторної появи Ісуса не відбулося, його смерть і воскресіння інтерпретуються в Євангеліях як початок нової ери, і після смерті імператора Костян­тина була спроба передати посередницьку роль Ісуса пап­ській церкві. Врешті-решт, для практичних цілей церква почала уособлювати — фактично, а не теоретично — нову еру.

Слід серйозніше, ніж це робить більшість людей, по­ставитися до раннього християнства й усвідомити май­же неймовірний радикалізм цієї невеличкої групи людей, яка винесла вирок існуючому світу, покладаючись лише на свої моральні переконання. Водночас більшість юдеїв, що не належали до найбіднішої і найбільш пригнобленої частини населення, обрали інший шлях. Вони відмовили­ся вірити в настання нової ери і далі чекали Месію, який прийде тоді, коли все людство (а не лише євреї) досягне такого рівня, за якого царство справедливості, миру й лю­бові зможе настати в історичному, а не в есхатологічному значенні.

Молодше джерело «Q» має витоки в пізнішому етапі раннього християнства. Тут у розповіді про спокушання Ісуса Сатаною постає все той же принцип, висловлений у досить стислій формі; засуджується жадоба власності, прагнення влади та інші прояви принципу володіння. У від­повідь на першу спокусу — перетворити каміння на хліб, що символізує жадання матеріальних цінностей, — Ісус відповідає: «Не хлібом самим буде жити людина, а кожним словом, що походить з уст Божих» (Євангеліє від Матвія, IV, 4; від Луки, IV, 4). Потому Сатана спокушає Ісуса обі­цянкою дати йому повну владу над природою (порушуючи закони тяжіння) і, нарешті, обіцяє йому необмежене право володіння всіма царствами на землі, але й це Ісус відкидає (Євангеліє від Матвія, IV, 5—10; від Луки, IV, 5—12). (Райнер Функ звернув мою уваїу на той факт, що спокушання Ісуса відбувається в пустелі, тобто знову зринає тема Виходу.)

Ісус і Сатана виступають тут як уособлення двох протилежних принципів. Сатана представляє матеріальне споживання, владу над природою і людиною, Ісус — заса­ди буття, а до того ж ідею, що відмова від володіння — то є передумова буття. З євангельських часів світ додержу­ється принципів Сатани. Та навіть торжество цих прин­ципів не знищило пориву —досягти істинного буття, про­голошеного Ісусом, а також багатьма іншими великими Вчителями до і після нього.

Деякі єврейські общини, зокрема єсеї або община, в якій було укладено рукописи Мертвого моря, додержу­вались норм етичного ригоризму, пов'язаного із запере­ченням орієнтації на володіння на користь орієнтації на буття. Такий напрям простежується протягом усієї істо­рії християнства в діяльності релігійних орденів, в основі яких була обітниця убозтва і відмова від власності.

Ще один прояв радикальних концепцій раннього християнства можна тією чи іншою мірою виявити в пи­саннях отців церкви, які потрапили під вплив ідей давньо­грецьких філософів у питанні противаги приватної та об­щинної власності. Обмежений обсяг цієї книги не дозволяє докладно розглянути ці вчення, а також відповідну теоло­гічну і соціологічну літературу[7]. В цілому можна зробити висновок, що ранні церковні мислителі — хоч і різною мі­рою — різко засуджували розкіш і корисливість, виявляли зневагу до багатства; але через те, що церква поступово перетворювалася на могутній інститут, ці погляди втрача­ли свою радикальність.

Юстин у середині II століття пише: «Ми, хто одного разу полюбив над усе багатство (рухоме майно) і власність (землю), вертаємо тепер усе, що маємо, у спільну власність і ділимося з нужденними». У «Посланні до Діогнета» (також II століття) є дуже цікавий уривок, що перекликається з висловленою у Старому Заповіті думкою про безпритуль­ність: «Будь-яка чужа країна — їхня (християн) вітчизна, і кожна вітчизна для них чужа.». Тертулліан (III століття) вважав торгівлю за наслідок користолюбства, заперечую­чи її необхідність у середовищі людей, вільних від зажер­ливості. Він стверджував, що торгівля завжди криє в собі небезпеку ідолопоклонства. Корисливість була для нього коренем усіх проявів зла[8].

Василь Великий, так само як і інші отці церкви, був пе­реконаний, що метою всіх матеріальних благ є служіння лю­дям; його характеризує таке запитання: «Той, хто відбирає в іншого одяг, зветься злодієм; та хіба той, хто спроможний дати, але не дає одяг біднякові, заслуговує на інше?» (циту­ється за А. Ф. Утцем). Деякі автори угледіли в працях Васи­ля комуністичні тенденції, бо він підкреслював, що первісно речі належали всім. Я завершу цей короткий огляд застере­женням Іоана Золотоустого (IV століття) нічого не виготов­ляти й не споживати в надмірній кількості. Він проголошує: «Не кажіть: я користуюся тим, що мені належить, — ви ко­ристуєтеся тим, що не ваше; потурання й егоїзм роблять усе ваше не вашим; ось чому я називаю це не вашим добром, бо ви користуєтеся ним з озлобленим серцем і стверджуєте, що так правильно, що ви один живете з того, що ваше».

Я б і далі цитував погляди отців церкви щодо амо­ральності приватної власності та її егоїстичного викорис­тання. Але й ці наведені вище нечисленні твердження свідчать про постійне заперечення орієнтації на володін­ня, починаючи з часів Старого Заповіту, протягом ранньо­го християнства і в наступні століття. Навіть противник відверто комуністичних сект Фрма Аквінський доходить висновку, що у приватної власності є виправдання лиш остільки, оскільки вона найкраще служить меті добробуту всіх.

У класичному буддизмі ще виразніше, ніж у Старому й Новому Заповітах, підкреслюється першочергове значен­ня відмови від жадоби будь-якого виду власності, в тому числі власного «Я»; буддизм заперечує концепцію незмінної субстанції і навіть прагнення до самовдосконалення[9].

МЕЙСТЕР ЕКХАРТ

Різницю між двома способами існування — воло­дінням і буттям — з неперевершеною глибиною і ясністю описав та проаналізував Мейстер Екхарт (близько 1260— 1327) — один із провідних діячів домініканського ордену в Німеччині, учений, теолог, найглибший і найрадикальніший представник німецького містицизму. Вражаючий вплив справляли його виступи німецькою, вони подіяли не лише на його сучасників та учнів, а й на німецьких місти­ків, що жили після нього; і сьогодні ці виступи читають ті, хто шукає гідного віри порадника в питаннях нетеїстичної, раціональної і все ж релігійної філософії життя.

Цитуючи Екхарта, я користувався виданнями, під­готовленими Йозефом А. Квінтом: фундаментальним ви­данням «Мейстер Екхарт. Німецькі твори» [29], «Німецькі проповіді і трактати» [28], а також англійським перекладом Раймонда Б. Блекні «Мейстер Екхарт» [26]. Зазначу, що ви­дання Квінта містять лише ті уривки, автентичність яких, на його думку, уже доведена, а текст Блекні включає й ті роботи, автентичність яких Квінт ще не визнав. Проте сам