Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм

Любов за принципом володіння передбачає по­збавлення свободи й утримання під контролем того, хто є об'єктом такої «любові». Вона не дарує життя, а натомість душить, знесилює, убиває його. Коли люди розводяться про свою любов, вони зазвичай просто зловживають сло­вом, аби приховати правду про те, що насправді вони лю­бові не відчувають. Чи так уже й багато батьків люблять власних дітей? Питання лишається без відповіді. Ллойд де Моз [22] оприлюднив зафіксовані (протягом двох останніх тисячоліть у Західному світі) свідчення жахливих проявів жорстокості батьків стосовно рідних дітей, від фізичних знущань до наруги над психікою, від байдужості до від­вертого привласнення і садизму, — ці кричущі факти на­водять на думку, що люблячі батьки є радше винятком, ніж правилом.

Те ж саме можна сказати і про шлюби. Чи побудовані вони на коханні, чи, згідно з традиціями минулого, на існу­ючих звичаях, чи то є шлюб за розрахунком, — справжня подружня любов є винятком. Розрахунок, звичай, спіль­ні економічні інтереси, спільні діти, взаємозалежність чи взаємна ненависть і острах — усе це видається за «любов», аж поки хтось із партнерів чи обидва не зізнаються, що вони не люблять і ніколи не любили одне одного. Сьогодні можна помітити певний прогрес у цьому питанні; люди почали дивитися на життя більш реалістично і тверезо й визнають, що сексуальний потяг — ще не кохання, а теплі, хай навіть не надто близькі взаємини з друзями — теж прояв любові. Внаслідок появи нових поглядів люди стали відвертішими, а також почали частіше міняти партнерів. Це не свідчення того, що кохання виникає частіше; нові патнери можуть любити одне одного так само мало, як і колишні.

Перехід від закоханості до ілюзії «володіння» любов'ю можна часто спостерігати з усіма конкретними подробицями на прикладі пар, які «впали у кохання». (У «Мистецтві любові» [44] я вказував на суперечливість терміна falling in love (впас­ти в любов). Оскільки любов є формою плідної активності, можна перебувати у стані любові чи подорожувати нею, але не «впадати» в неї, адже це передбачає пасивність.)

Під час залицяння обоє ще не впевнені одне в одно­му, але кожне намагається підкорити іншого. Обоє сповне­ні життя, привабливі, цікаві, навіть прекрасні — повнота життя завжди надає обличчю чарівності. Обоє ще не заво­лоділи одне одним, отож енергія кожного з них спрямова­на на те, щоб бути, тобто віддавати іншому і стимулюва­ти його. Одруження докорінно змінює ситуацію. Шлюбний контракт надає кожній із сторін виняткове право на во­лодіння тілом, почуттями й увагою партнера. Вже зникла потреба когось завойовувати, бо любов перетворилась на щось, чим людина володіє, — на власність. Пара припиняє докладати зусиль до того, аби бути привабливими і викли­кати любов, тож, як результат, обоє починають набрида­ти одне одному і їхня краса зникає. Вони розчаровані і стурбовані. Хіба ж вони вже не ті люди, якими були ра­ніше? Чи не допустилися вони помилки? Кожен зазвичай відшукує причину змін у своєму партнері і почуває себе ошуканим. Жоден з них не бачить, що тепер вони вже не ті самі, якими були в період закоханості; хибне уявлення, за яким любов можна привласнити, призвело до того, що вони перестали любити. І замість того щоб любити, вони тепер разом вдовольняються почуттям власництва — ма­ють дім, гроші, дітей, репутацію. Отже, в деяких випадках шлюб, збудований на любові, перетворюється на таке собі «спільне підприємство», в якому егоїзм одного сполучаєть­ся з егоїзмом іншого й утворює якусь цілісність — «сім'ю».

Якщо в парі не подолане прагнення відродити ко­лишнє кохання, в одного з партнерів може виникнути ілюзія, нібито новий партнер (або партнери) зможе вдо­вольнити його жагу. Йому видається, ніби єдине, що йому потрібне, — це любов. Але для таких людей любов не є виявом буття; це богиня, якій вони хочуть підкорятися. Така любов неминуче зазнає поразки, адже «любов — дитя свободи» (стверджує старовинна французька пісня); при­хильник богині кохання стає пасивним і байдужим, пере­творюється на надокучливу істоту, яка втратила рештки своєї колишньої звабливості.

Проте не можна не визнати, що для двох закоханих одне в одного людей шлюб може стати й найліпшим рі­шенням. Труднощі полягають не в одруженні, а у влас­ницькій екзистенційній сутності обох партнерів і — доко­нечно — всього суспільства. Прихильники таких сучасних форм спільного життя, як груповий шлюб, зміна парт­нерів, груповий секс тощо, намагаються, на мій погляд, усього лиш ухилитися від складнощів любовних стосунків, лікуючи нудьгу за допомогою щораз нових стимулів та прагнучи володіти якомога більшою кількістю коханців, замість того щоб навчитися любити бодай одного. (Див. обговорення різниці між стимулами, які «підвищують ак­тивність» і, навпаки, «посилюють пасивність», у X розділі моєї книги «Анатомія людської деструктивності» [54].)

III. ПРИНЦИПИ ВОЛОДІННЯ ТА БУТТЯ У СТАРОМУ І НОВОМУ ЗАПОВІТАХ ТА У ТВОРАХ МБЙСТБРА БКХАРТА

СТАРИЙ ЗАПОВІТ

Облиш те, що маєш, вивільнись від усіх пут; будь! — це одна з наскрізних тем Старого Заповіту.

Історія юдейських племен починається з наказу Бога першому юдейському герою, Аврааму, полишити свою країну і свій рід: «Вийди зо своєї землі, від родини своєї і з дому батька свого до краю, який я тобі покажу» (Буття, XII, 1). Авраам мусить покинути те, що має, — свою землю і свою сім'ю, — і вирушити у невідоме. Але нащадки Авраама, пустивши коріння вже на новому ґрунті і створивши нові клани, опинилися під ще тяжчим тягарем. У Єгипті юдеї розбагатіли і набули могутності — і саме тому вони стали рабами: вони втратили ідею єдиного Бога, Бога своїх кочових предків, і почали молитися ідолам — богам скоро­багатьків, які згодом стали їхніми володарями.

Другому юдейському герою — Мойсею — Бог дору­чає визволити його народ, вивести юдеїв з тієї країни, яка стала для них домівкою (хоча справді вони були в тому домі рабами), і піти в пустелю, аби «святкувати». Неохоче, з великим острахом юдеї пішли за своїм вождем Мойсеєм у пустелю.

Пустеля — це ключовий символ визволення юдей­ського народу, це не рідний дім; тут нема ані міст, ані ба­гатств; тут живуть номади-кочівники, у яких нема майна, а є лиш найнеобхідніше для життя. Так склалося історич­но, що традиції номадів-кочівників увійшли в розповідь про Вихід, і цілком можливо, що саме ці