Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм

зі «всебічни­ми» знаннями, хоча самі школи зазвичай стверджують, що їхня мета — ознайомити учнів з видатними досягненнями людського розуму. Чимало коледжів проявляють особливу винахідливість у поширенні таких ілюзій. Від філософії й мистецтва Стародавньої Індії до екзистенціалізму і сюр­реалізму — чого лише не пропонує цей «шведський стіл знань» покуштувати учням — кавалок того, кавалок цього, їх заохочують почувати себе вільно і невимушено, а тому не спонукають зосередитися на якійсь одній дисципліні і навіть не вимагають дочитувати книгу до кінця. (Ради­кальна критика Айвана Ілліча [65] виразно виявила безліч недоліків цієї системи навчання.)

ВІРА

Залежно від того, за яким принципом — володіння чи буття — використовується поняття «віра», воно може мати два цілком відмінні значення — в релігійному, по­літичному чи особистому плані.

У першому випадку віра — це володіння певною від­повіддю, яка не потребує жодних раціональних доказів. Відповідь ця складається зі створених іншими людьми формулювань, які особа сприймає лише тому, що вона цим іншим, як правило бюрократії, підлягає. Це створює відчуття впевненості, засноване на реальній (або тільки уявній) силі бюрократії, і мовби забезпечує перепустку, що дозволяє долучитись до великої групи людей. Готова відпо­відь вивільняє людину від складного завдання самостійно мислити і приймати рішення: особа стає одним із щасли­вих володарів справжньої віри (beati possidentes). Віра за принципом володіння надає впевненості, вона претендує на утвердження абсолютного неспростовного знання, яке є правдоподібним, оскільки могутність його прибічників і захисників здається непохитною. Справді, хіба кожен не віддав би перевагу впевненості, якби натомість потрібно було лише відмовитися від своєї незалежності?

Бог, що споконвічно уособлював найвищу цінність нашого внутрішнього досвіду, при орієнтації на володіння перетворюється на ідола. Як вважали пророки, ідол — це створена нами річ, на яку ми проектуємо свою силу, збід­нюючи при цьому самих себе. Ми підкорюємося власному творінню, і через таке підкорення відбувається у відчу­женій формі наше спілкування із самими собою. Оскільки ідол — це річ, я можу володіти ним, але водночас він во­лодіє мною, тому що я корюся йому. Як тільки Бог пере­творюється на ідола, властиві Богу риси стають такими ж чужими моєму особистому досвіду, як політичні доктри­ни. Цього ідола можна підносити як Милосердного Бога й одночасно вершити його іменем будь-які жорстокості; так само відчужена віра в людську солідарність відкидає всі вагання й сумніви, підштовхуючи людей до найбільш нелюдських вчинків. Хто бажає набути впевненості, хто хоче мати готові відповіді на всі життєві питання, не на­магаючись шукати їх самотужки, той вірить за принци­пом володіння.

Цілковито інше явище — віра за принципом буття. Чи можна жити без віри? Хіба не мусить немовля довіри­тися материнським грудям? Хіба всі ми не повинні вірити в інших, у тих, кого любимо, зрештою, в самих себе? Чи можемо ми жити без віри у справедливість норм нашого життя? Справді, без віри нас охоплюють безсилля, безви­хідь, страх.

Віра за принципом буття — це передусім не віруван­ня в певні ідеї (хоча і це буває також), а внутрішня орієн­тація, певна позиція людини. Правильніше було б говори­ти: людина у вірі, а не — у неї є віра. (Теологія розрізняє віру, яка є довірою (fides quae creditur), і віру як довіру (fides qua creditur), відбиваючи аналогічну відмінність між змістом віри й актом віри.) Можна вірити собі й іншим людям, релігійна людина може вірити в Бога. Бог Старого Заповіту — це насамперед заперечення ідолів, яких люди­на може мати. Припустімо, що поняття Бога формувало­ся за аналогією з якимось східним володарем, але воно від самого початку трансцендентне. Бог не мусить мати імені, не можна робити жодних зображень Бога.

З розвитком юдаїзму і християнства на порядку ден­ному постає повна деідолізація Бога, а точніше, ведеться боротьба з небезпекою перетворення його на ідола, задля чого постулюється неможливість будь-яких тверджень про якості Бога. У християнському містицизмі — від псевдо-Діонисія Ареопагіта до невідомого автора книги «Хмара невідання» і Мейстера Екхарта — це відбувається ради­кальніше; поняття Бога набуває рис концепції, в якій Бог фігурує як Сдине Божество (Ніщо), таким чином долуча­ючись до уявлень, відтворених у Ведах і неоплатонічній філософії. Подібна віра в Бога підтримується в людині властивим їй внутрішнім чуттям божественних якостей у самій собі; це безперервний процес активного породжен­ня самого себе, або, за Мейстером Екхартом, вічного на­родження Христа всередині нас.

Моя віра в самого себе, в інших, у людство, зрештою, в нашу спроможність стати людьми в повному сенсі цього слова також передбачає впевненість, але ця впевненість базується на моєму власному досвіді, а не на підкоренні якомусь авторитету, який наказує, у що мені вірити. Це впевненість в істині, яка не може бути доведена за допо­могою раціональних неспростовних фактів; а втім, у мене є власні суб'єктивні підстави бути в ній упевненим. (В ів­риті віра позначається словом emunah — «упевненість»; amen означає «воістину, безперечно».)

Впевнений у порядності якоїсь людини, я все ж не можу довести, що вона збереже свою чесність у майбут­ньому; і якби вона лишилася чесною до самої смерті, то навіть це не могло б спростувати позитивістську впевне­ність у можливості морального падіння цієї людини, якби вона прожила довше. Моя впевненість вкорінена у глибо­кому знанні інших людей і власному досвіді любові та чес­ності. Таке знання можливе лишень настільки, наскільки я здатен абстрагуватися від власного «Я» і побачити іншу людину такою, якою вона є, розпізнати структуру її ха­рактеру, її індивідуальні риси і водночас загальнолюдську сутність. Так я дізнаюсь, на що здатна людина, на що — ні і чого вона ніколи не зробить. Я, звичайно, не беруся передбачити всю її поведінку в майбутньому, але основні лінії поведінки можна визначити наперед, адже вони вко­рінені в таких рисах характеру, як чесність, почуття від­повідальності тощо (див. розділ «Віра як риса характеру» у книзі «Людина як вона є» [40]).

Така віра базована на фактах, отже, вона раціональ­на. Але ці факти неможливо довести методами традицій­ної позитивістської психології; лише я, жива людина, є ін­струментом, здатним їх «зареєструвати».

ЛЮБОВ

Слово «любити» так само можна розуміти у двох різ­них значеннях, залежно від того, чи то йдеться про любов за принципом володіння, а чи за принципом буття.

Чи можна мати любов? Якби можна було, любов скидалася б на річ або субстанцію, які можна перетвори­ти на власність. Справді ж такої речі, як «любов», не існує. Це абстракція, можливо, це неземна істота або богиня — але нікому досі не пощастило побачити її на власні очі. В реальності існує тільки акт любові. Любити —