Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

Диктаторсько–більшовицький уряд, отже, влаштував в Україні третій штучний голодомор (після 1921–1922 і 19321933 рр.). Уся тоталітарна система, як бачимо, продовжувала функціонувати без змін. Незмінними залишились і методи управління країною порівняно з 30–40–ми роками.

Формально продовжувала існувати так звана система радянської демократії, зафіксована ще в передвоєнний час усіма радянськими конституціями — і союзною, і республіканськими. Це створювало ілюзію народоправства, демократичного суспільства, зокрема, існували сільські, селищні, районні, міські та обласні ради, а також Верховна Рада на республіканському рівні. У межах усіх рад, окрім сільських, функціонували відповідні галузеві відділи й управління, які здійснювали керівництво усіма галузями господарства.

Проте їхня влада була нереальною, бутафорською, бо насправді паралельно існували партійні комітети, які здійснювали керівництво всіма напрямами економічного і суспільно–культурного життя країни. Ради ж усіх рівнів мали тільки виконувати рішення і директивні вказівки партійних органів — місцевих, районних, обласних, республіканських, союзних. А ці вказівки базувалися на рішеннях комуністичної еліти та затверджувалися на партійних з’їздах і рознарядках таких центральних державних установ, як Держплан, Держпостач, так званий народний контроль, карних органів влади тощо. Як і раніше, інструментами до виконання постанов і рішень, що розроблялися в центрі, були не тільки органи радянської влади — ради, а й профспілки та комсомольські організації.

Як і раніше, існувала система партійної номенклатури, яка призначалася партійними органами зверху і в руках якої перебувала вся реальна влада і всі реальні блага. Ця замкнута консервативна партійна верства цупко трималася за владу, була безумовним виконавцем рішень, що надходили зверху, і душила всяку живу думку й паростки нового, прогресивного в поглядах і методах управління. У своє замкнене середовище вона не допускала розумних та ініціативних, а це призвело до того, що на керівні посади висували, як правило, слухняних виконавців, сірих нездар, часто просто аморальних осіб. Основним їхнім надбанням — були вірність партійним лідерам і сила — партквиток і маузер.

Щоб зміцнити своє становище, безконтрольний диктаторський режим у 40–50–х роках розпочав зловісні каральні акції проти багатьох народів Союзу, щоб тримати їх у страху і зробити мовчазними рабами одного уряду, однієї правлячої еліти. В 40–х роках розпочалися не бачені ще в історії жодної країни світу виселення цілих народів з їхньої історичної батьківщини. Першими під цей репресивний прес потрапили 1941 року німці Поволжя. 1943 року були виселені в східні райони країни та в Сибір калмики і карачаївці; 1944 року — балкари, кримські татари, болгари, греки, вірмени, німці (з Криму); з Грузії — турки, курди, хемшили. Сталін обдумував питання і про виселення всіх українців. І справді, 1944 року з’явився “цілком таємний” наказ Берії і Жукова: № 0078–42 від 22 червня, який починався словами: “Выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов…” — цебто, виселенню підлягали всі українці, адже вся територія України була окупована німецькими військами.

Водночас розпочинається нова хвиля терору і репресій проти української інтелігенції, як і проти інтелігенції в цілому, в усьому Радянському Союзі.

1946 року виходить сумнозвісна постанова ЦК ВКП(б) про журнали “Звезда” і “Ленинград”, яка проводила вказівку Сталіна про цькування відомих російських письменників М. Зощенка та А. Ахматової. Цю акцію в Україні підхопив Каганович, він розпочав шалену боротьбу проти так званого українського буржуазного націоналізму, котрий йому всюди ввижався — у соціально–економічному, науковому, культурному житті України. Підозрілість, істерія, переслідування національних кадрів характеризувала діяльність цього комуністичного лідера, за якого постійно вимагалося давати “клятви” у вірності партії та Москві, присягатися, обіцяти виправляти помилки.

Каганович розпочав гоніння на провідних українських письменників (з 1947 р.) — Ю. Яновського, І. Сенченка, М. Рильського, А. Патруса–Карпатського, М. Рудницького, Д. Косарика та ін. Критики зазнали (і була прийнята про це спеціальна постанова) праці інституту історії АН УРСР, засуджені праці істориків — “Возз’єднання українського народу в єдиній Українській державі”, “Незламний дух великого українського народу”, “Короткий курс історії України”, “Нарис історії України”, перший том “Історії України”.

Каганович і його оточення готували нову хвилю фізичних розправ над українською інтелігенцією. Скрізь шукали і викривали “український буржуазний націоналізм”, навіть і після відкликання Кагановича до Москви. Жорстко критикували кіноповість видатного українського письменника Олександра Довженка “Україна в огні”, низка постанов ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У громила нові праці українських науковців і українські видання: “Нариси історії української літератури”, журнал “Перець”, журнал “Вітчизна”, репертуар театрів України, музичне мистецтво. Все це нагнітало страх, тримало інтелігенцію у стані непевності.

А з іншого боку, репресії свідчать, як тоталітарно–диктаторська система боялася національного відродження українського народу, що пожвавилося після війни.

Ця лінія тривала і в 50–х роках, коли було прийнято кілька розгромних постанов: про журнал “Дніпро”, про Спілку письменників України, про видавництво “Радянських письменників” України, про різні ідеологічні помилки і перекручення в літературі. Нищівній критиці було піддано вірш Володимира Сосюри “Любіть Україну” і т. д. З 1946 до 1951 р. було прийнято 12 партійних постанов, які громили всі галузі української культури — у тому числі й досягнення відомих українських композиторів — Б. Лятошинського, Ф. Колесси, М. Вериківського, К. Данькевича (за оперу “Богдан Хмельницький”). Цікаво, що ті постанови пережили усіх партійних вождів і були скасовані лише в епоху “перебудови” — 1990 року.

Таких же переслідувань зазнали і вчені–аграрники, серед яких пройшла грандіозна “чистка”. Таким чином було викинуто з науки численну армію дослідників, що не поділяли сумнозвісну консервативну теорію партійного висуванця Т. Лисенка, який відкидав генетику та інші перспективні наукові напрямки.

З 1948 р. розпочинається ще одна кампанія — проти “низькопоклонства” перед Заходом і так званого “космополітизму”. Громили, передусім, українських письменників як “безрідних космополітів”, “антипатріотичних торгашів”, “естетствуючих нікчем” і под. З кінця 40–х років розгорнулось цькування представників єврейської культури, яких