Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко
Під час окупаційного режиму, коли тут панували німецькі нацисти, наш народ зазнав великого лиха. Подвійна вогненна хвиля фронтів забрала життя, за останніми підрахунками, 19,1 % жителів України: 5,5 млн жертв серед цивільного населення, 2,4 млн було вивезено на каторжні роботи до Німеччини, 2,5 млн загинуло на фронтах. Усього Україна втратила вбитими 8 млн осіб. Значних втрат зазнало населення Західної України, де діяв рух опору і проти німецьких окупантів і проти “совєтизацїї” західноукраїнського суспільства. Радянська влада проти них проводила жорстокі репресії, застосовувала облави, арешти, розстріли, масові депортації.
За 1944–1953 р. тут було заарештовано 104 тис. осіб, виселено майже 66 тис. сімей (близько 204 тис. осіб). Всього ж населення України за роки війни скоротилося на 14,5 млн осіб. До 10 млн залишилося безпритульних; було зруйновано і знищено близько 16 тис. підприємств. Воюючі країни зазнали менших людських втрат: Німеччина — 6,5 млн, Росія — 6 млн осіб.
У цих умовах партійне керівництво СРСР оголосило знову про божевільний план завершення в нашій країні будівництва соціалізму і поступового переходу до комунізму. І все почалося спочатку.
Сталін і його оточення відкинули запропоновану Заходом допомогу під назвою “план Маршалла”, яку прийняли всі європейські країни і завдяки якій вони спромоглися швидко відродити економіку. Партійне керівництво СРСР знову почало орієнтуватись на власні сили і на збільшення валової продукції. Повертати евакуйовані підприємства було визнано недоцільним — тож в Україні розпочалося нове будівництво. Повоєнний план відбудови й розвитку народного господарства (звісно, на старих технологічних засадах) було виконано за 4 роки і 3 місяці. Відбудовували без застосування механізації і нових технологій, на голому ентузіазмі, що згодом дало негативні економічні наслідки.
У сільському господарстві становище було ще гіршим: 80 % працівників становили літні жінки. Ніякої техніки не було — орали часом коровами, а то й самі люди запрягались у плуга. Через відсутність паспортів ніхто не міг виїхати з села. Оплати трудодня мізерна: 50–100 г зерна, а то й зовсім нічого; пенсій колгоспники не мали. За рахунок колгоспів відбудовували МТС, відновлювали дороги, школи тощо. Із сільського господарства викачувалися кошти через спеціальну цінову систему, за якої промислову продукцію продавали дорожче, аніж сільськогосподарську, закупівельні ціни були символічними. З 1947 р. колгоспам було дозволено закуповувати на сівбу зерно за втричі вищими цінами від тих, за якими колгоспи продавали на заготівлю державі.
Селяни жили за рахунок присадибного господарства, але невдовзі їх обклали великими натуральними й грошовими податками, зокрема й на фруктові дерева, тому майже всі сади було вирубано. Через великі податки селяни почали вирізати худобу. А у вересні 1946 р. було прийнято рішення відібрати у селян так звані надлишки присадибних земельних ділянок, аби не дати можливості колгоспникам працювати на своїй землі, щоб вони працювали тільки у колгоспі. До того ж було прийняте спеціальне рішення про тих, хто нібито “злісно” ухилявся від колгоспної праці: загальними зборами приймалося рішення виселяти таких за межі України. А серед цієї категорії були і старі, і хворі, й каліки. За два роки було винесено 12 тис. таких вироків.
Сільське господарство потрапило в смугу різних адміністративних експериментів. Ще 1949–1950 рр. розпочалась кампанія щодо об’єднання дрібних колгоспів і сіл (“укрупнення”), потім спеціальною постановою було заборонено утворювати в колгоспах допоміжні підприємства чи майстерні; через таку заповзятливість чимало керівників було знято з роботи, а то й засуджено як кримінальних злочинців.
1946 року колгоспні поля вразила посуха. Але партійні органи домагалися повністю виконати план хлібозаготівлі, хоча п’ята частина колгоспів не зібрала навіть того, що посіяла. У той же час липневий пленум ЦК КП(б)У 1946 року вимагав, щоб колгоспи повернули державі борги й за посівний, і за продовольчий, і за фуражний фонд. Від колгоспників вимагалося, щоб вони працювали весь день і обов’язково виконували норми виробітку, хоча це не завжди було реально. Практично ця праця не оплачувалась. Отже, працювати на власних ділянках не було можливості, а податки не зменшилися. Тим часом уряд і ЦК КП(б)У своєю постановою вимагали обов’язково здати хліб державі, хоча інколи його було зібрано менше, аніж засіяно (так було, наприклад, у Кіровоградській області).
Не допомогли й репресії проти керівників колгоспів і радгоспів, які не могли виконати плани хлібозаготівлі. У цей час український ЦК Компартії очолював Микита Хрущов. І на його ім’я Сталін і Жданов надіслали грізну телеграму, звинувачуючи його у “небільшовицькому” ставленні до хлібозаготівлі. Але й наступного року становище не змінилося.
У більшості колгоспів на трудодні не видавали зерна, через відсутність кормів почала гинути худоба. Розпочався голод, селяни потай залишали села і перебирались у міста, і тоді уряд України видав постанову про заборону колгоспникам залишати села, а керівникам підприємств — приймати їх на роботу. Розпочався голод 1946–1947 рр., внаслідок якого в Україні, за офіційними даними, загинуло до 1 млн осіб. Як і 1933 р., люди копали мерзлу картоплю, буряки, їли кору дерев, траплялися випадки людоїдства. Офіційно було зафіксовано 130 випадків людоїдства і 189 випадків трупоїдства…
А тим часом Сталін тиснув на Хрущова і вимагав виконання планів хлібозаготівлі, називав його “сумнівним типом”, “націоналістом”, “народником”. Зрештою, він у 1947 р. був замінений Лазарем Кагановичем. Але голод тривав. Він охопив і Молдавію, нижню і середню Волгу. А в
