Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

Цей меморандум потрапив до нацистського уряду на другий день війни — 23 червня. Але наслідків він не мав.

Готуючись до участі у війні з Радянським Союзом разом із Німеччиною, щоб встановити на території України свій політичний вплив, ОУН–Б створювала невеликі, так звані похідні групи (а всього в них брало участь понад 3 тис. осіб) для того, щоб розіслати їх по всій Україні та організувати на місцях — до приходу німецьких військ — українську владу. Ці групи опиралися на допомогу українських військовиків, що були у складі вермахту, вони несли з собою палке бажання відродити українську державу. В розісланій інструкції, про яку ми вже згадували, вказувалося також, що головним завданням у цій ситуації є власна боротьба, власне будування держави “власними силами та за власною ініціативою”. Тільки власною боротьбою можна здобути провідне місце в майбутніх подіях, підкреслювали лідери ОУН і, очевидно, мали намір перебрати з рук німців головну роль в управлінні українською територією.

Перші похідні групи на територію України вступили 22 червня 1941 р. Вони почали створювати в селах і містах місцеве українське урядування, поліцію тощо.

Німецьке керівництво ніяких заяв із приводу висловлених пропозицій щодо відновлення Української держави не робило. Поміркована частина ОУН зайняла вичікувальну позицію, а більш радикальна — бандерівська— вирішила поставити німецький уряд перед фактом.

30 червня 1941 р. німецькі війська зайняли Львів. У цей–таки час — після обіду — сюди прибула і невелика похідна група разом із українським батальйоном “Нахтігаль”, (“Соловей”). Наприкінці цього дня у Львові були скликані представники української громадськості, які проголосили про відкриття Національних зборів. У присутності двох німецьких офіцерів — майора Айкерна і капітана Коха — було проголошено Акт про відновлення Української держави, а також декрет про призначення першого заступника Бандери Ярослава Стецька головою уряду Українського державного правління. Промовці і документи цього зібрання заявляли про відновлення Української держави — союзниці Німеччини. Щоправда, представник відомства Розенберга — Ганс Кох виступив на цих зборах з попередженням, що українці не повинні займатись політикою, що лише Гітлер має право віддавати накази в Україні.

Цікаво, що інформація Ярослава Стецька Гітлеру про створення українського уряду, яку він послав до Берліна, так і не потрапила до рук фюрера.

Тим часом організатори цієї події намагались притягти на свій бік українське населення, переконали хворого, прикутого до ліжка авторитетного митрополита греко–католицької церкви Андрея Шептицького заявити про підтримку проголошення Акту незалежної Української держави.

Проте нерішучість воєнного німецького командування скоро ж змінилася рішучими діями окупаційних властей.

2 липня начальник поліції безпеки Г. Гайдріх повідомляє у Берлін про створення у Львові Стецьком і Равликом міліції і муніципального управління та про вжиття заходів проти цієї групи Бандери.

2 липня до Кракова, де перед початком війни був створений Український національний комітет — центр українського руху, з Берліна прибув заступник держсекретаря Кундт, який влаштував допит українцям і категорично заявив, що “фюрер — єдиний, хто керує боротьбою, і ніяких українських союзників не існує… ми не союзники, ми завойовники російсько–радянських територій”.

Бандера з гідністю відповідав: “Даючи всі розпорядження, я не спирався на жоден наказ, на жодну згоду німецьких чиновників, а лише на мандат, що його я отримав від українців. Будівництво й організація українського життя можуть бути зреалізовані передусім лише українцями на замешканій ними території… ”

5 липня 1941 р. Бандеру заарештували й відправили до Берліна для подальших допитів.

Цього самого дня було видано розпорядження про розпуск уряду Ярослава Стецька. Невдовзі й інші організатори цієї акції були заарештовані й відправлені в концтабори. 15 вересня німецькі репресивні органи провели масові арешти ОУН–Б.

Поміркована частина ОУН — мельниківці, а також емігрантський Державний центр УНР, це були прихильники гетьмана П. Скоропадського, враховуючи цей гіркий досвід, не пішли на конфлікт з німцями, сподіваючись вирішити українське питання після завершення війни.

У Західній Україні залишилась єдина українська громадська організація — рада сеньйорів, яка була перейменована 30 липня 1941 р. в Українську національну раду. Її очолили К. Левицький та А. Шептицький. Але й вона муляла очі окупантам.

Активність А. Шептицького, його численні звертання до нацистського уряду завершились примусовим підписанням документа про самоліквідацію Української національної ради.

Наступ німецької армії на Україну тривав. 19 вересня був зайнятий Київ. Але вже наступного дня сюди прибули похідні групи ОУН, які продовжили справу творення української адміністрації. Вони створили тут разом з представниками української інтелігенції управу міста. 5 жовтня у Києві ці сили створили Українську національну раду, яку очолив М. Величківський. Планувалося перетворити її в представницький орган всієї України. Обласні національні ради були утворені в Києві, Чернігові, Полтаві. Основним їхнім завданням було розгортання — для початку — соціально–культурного і церковного життя. Але проіснували вони недовго.