Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

Нацистська Німеччина відмовила допомогти Румунії та ще й порадила їй піти на поступки, мовляв, тимчасово. Румунія змушена була погодитись на ультиматум уряду СРСР. І вже 28 червня 1940 р. радянські війська під командуванням Г. Жукова почали наступи на Бессарабію і Північну Буковину. Отже, до складу України невдовзі були включені і ці землі — законом Верховної Ради УРСР від 2 серпня 1940 р. Водночас зі складу УРСР було вилучено Молдавську Автономну Республіку і приєднано до щойно створеної Молдавської РСР. Подальший процес збирання соборної України відбувався вже в ході Другої світової війни.

Сподівання уряду СРСР, що Німеччина застрягне у війні з європейськими державами і залишить Радянський Союз у спокої, не справдились. Нацистів манили широкі чорноземні простори України, екзотичні країни Причорномор’я і Кавказу як новий життєвий простір для “вищої” німецької раси, яка може здобути тут дуже дешеву робочу силу “нижчої” слов’янської раси. Ще в 20–х роках у своїй книзі “Майн Кампф” (“Моя боротьба”) Гітлер визначив стратегічний напрямок руху нацистської імперії на Схід: “Якщо ми говоримо сьогодні в Європі про нові землі, ми думаємо передовсім про Росію та окраїнні держави, підкорені нею”. Бо Російська держава — “це продукт ефективності німецьких елементів серед нижчої раси”. Протягом століть, як твердив цей вождь, правлячі класи в Росії живилися з німецького джерела, яке було знищене, і “на його місці з’явились євреї”. У 40–х роках ці ідеї були вдосконалені і конкретизовані ідеологами нацистської Німеччини.

Так, глава служби безпеки рейху і рейхскомісар з питань зміцнення німецької національності Г. Гіммлер 24 червня 1940 р. запропонував послати у східні райони мільйони німецьких колоністів і використовувати слов’ян як робочу силу, а потім їх знищити. Причому він наполягав на тому, що ці колоністи не можуть змішуватись із місцевим населенням — за такі дії їх належить карати. Інший нацистський діяч Еріх Кох у вересні 1941 р. в Рівному заявив: “Наше завдання полягає у висмоктуванні з України усіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення”.

Була вироблена й інша програма нацистської Німеччини щодо України. За генеральним планом “Ост”, розробленим відомим фахівцем зі “східного питання” Альфредом Розенбергом, Україні в цій війні відводилось особливе місце. Розенберг вважав за потрібне використати прагнення народів більшовицької імперії до державницького життя і з їхньою допомогою розвалити цю імперію. Насамперед передбачалося, що до України будуть приєднані всі етнічні українські землі, в тому числі й ті, які заселені українцями і відійшли до Росії та Білорусії. У такий спосіб створювалася так звана Велика Україна, яка мала стати бар’єром між Росією та Німеччиною. Вважалось, що Росія почне боротьбу за Україну, і цей російсько–український антагонізм зв’яже руки Росії й Україні спільно виступити проти Німеччини.

Ця заманлива ідея возз’єднання всіх українських земель і створення Великої України та її суверенітету спричинилася до того, що ще до початку війни, у квітні 1941 р., бандерівська група ОУН (та й мельниківська) пішли на співробітництво з німецькими властями. Було сформовано два військових підрозділи з українських добровольців — “Роланд” і “Нахтігаль” — для співучасті у воєнних діях. Уже згодом мельниківці стали ініціаторами створення української дивізії СС “Галичина”. Проти цього рішуче виступав С. Бандера. Як свідчать німецькі донесення, прихильники Бандери розгорнули потужну “агітаційну кампанію проти створення дивізії”. Він вважав, що “український народ не хоче і не буде своєю кров’ю рятувати Німеччину”, “українська кров може бути пролита тільки за Українську державу і в лавах української армії.”

Проте і Бандера, і Мельник намагалися використати Німеччину у своїх визвольних цілях. Як свідчили згодом усі учасники подій, лідери оунівського руху сподівались на те, що вони з допомогою німців створять військове ядро майбутньої Української армії, яка мала б стати основною збройною силою утвердження незалежної української держави. Крім того, зближення з німецьким командуванням давало можливість українським націоналістам легально займатись політичною діяльністю. А головне — лідер ОУН Бандера і Мельник, сподівалися стати партнером Німеччини у війні проти СРСР, щоб політично заволодіти територією України, а після розвалу радянської імперії здійснити право на суверенність і соборність Української держави.

Тож у травні 1941 р. бандерівський провід ОУН розсилає своїм організаціям і чільним керівникам секретну інструкцію, в якій чітко роз’яснює цю позицію: “№ 1. ОУН використає війну з СРСР для розгортання боротьби за Суверенну Соборну Українську Державу, для прискорення її здобуття”. І далі: “щодо Німеччини та її союзників, домагатися визнання суверенітету та незалежної України”. Більше того, перед початком німецько–радянської війни — за тиждень — ОУН–Б підготувала меморандум за підписом референта із зовнішньополітичних питань Стахова для берлінського уряду, в якому вказувалось, що тільки позитивне вирішення питання української державності принесе успіх Німеччині. Сильна українська держава може взагалі забезпечити гармонію і розвиток Східної Європи — вказувалось у меморандумі. З іншого боку, тут зазначалось, що німецькі інтереси не мають переважати над інтересами України. Тобто, це була пропозиція укласти партнерський союз з Німеччиною, що могло викликати в