Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років - Кирило Юрійович Галушко

чітке розуміння відродженого гетьманства як вияв масового прагнення до самостійної держави, що необхідно всебічно підтримувати. «Могутній рух селян-хліборобів, пронизаний здоровими ідеями державності, висунув історичний прапор української самостійності — гетьманство, — зазначав він. — Під цим прапором крокує глибокий національний рух і наше завдання — всебічна і послідовна його підтримка»74.

І. Кістяківський констатував, що Українська Держава може йти по шляху свого національного розвитку тільки за умови політичної толерантності. «Окремим політичним партіям необхідно надати повну свободу відстоювати свої ідеї і погляди. У цьому питанні не може бути виключення і для партій соціалістичних, які стоять на основах еволюційного розвитку соціалізму», — зауважив міністр. Водночас т. зв. «революційний соціалізм», який сповідували українські ліві, цілком логічно кваліфікували як антидержавне явище і держава зобов’язувалася поборювати його75.

На відміну від попереднього уряду Центральної Ради, який розв’язував проблеми міжнародного представництва не за вимогами міжнародного права і не за законами, а за нотами, або усними заявами, Гетьман поставив цю проблему на послідовно правові рейки. У «Законах про тимчасовий державний устрій України» чітко зазначено, що Гетьман є водночас керівником зовнішньополітичних зносин Української Держави. Згідно з нормами міжнародного права це було вкрай необхідним для України як уже визнаної держави.

Прикметно, що вихід Української Держави на міжнародну арену супроводжувався проблемою визнання інституту гетьманства з усіма його правовими інсигніями, титулатурою, формою звертання тощо, які спиралися на українську гетьманську традицію і ще не застосовувалися в тогочасній дипломатичній практиці. Причому вживання П. Скоропадським титулатури «Гетьман усієї України», що визначила загальнонаціональний характер влади та її поширення на всі етнічні українські землі, не могло не зачіпати інтереси деяких держав, до складу яких уходили українські етнічні території. Саме з огляду на це Австро-Угорщина зобов’язала свого посла Й. Форгача втриматися від вживання титулатури «Гетьман усієї України».

Владу гетьмана де-юре визнали насамперед Німеччина та Австро-­Угорщина в Києві вже 2 травня 1918 р. За кілька днів це зробили також Болгарія і Туреччина. Своїх представників прислали до Києва Данія, Персія, Греція, Норвегія, Швеція, Італія, Швейцарія, що означало фактичне визнання України.

Прикметним було застосування болгарським послом І. Шишмановим титулатури-звертання до Гетьмана «Ваша світлість, ясновельможний пане Гетьмане всієї України»76, а також уживання останнього царем Болгарії Фердинандом. Відтоді так почали титулувати П. Скоропадського всі закордонні представники, голови держав, зокрема й німецький імператор Вільгельм ІІ під час перебування Гетьмана в Берліні з офіційним візитом.

Привертає також увагу той факт, що Регенційна рада Польського королівства, яка надіслала до Києва свого посла в ранзі міністра, повністю визнала національно-територіальний титул гетьмана та традиційно-історичну форму звертання. Її було застосовано в акредитивній ноті від 26 травня 1918 р.: «Jasnie Wielmoz.nemu Panu Hetmanowi Wszech Ukrainy»77.

Упровадження історичної гетьманської титулатури в дипломатичний ритуал відновлювало стару українську державну традицію, яка ставала невід’ємним атрибутом нової Української Держави й сприяла відповідному пошануванню її голови — Гетьмана, піднесенню її міжнародного авторитету.

Однією з найважливіших проблем, які стояли перед Гетьманатом, було розв’язання земельного питання та проведення оптимальної аграрної політики. Від цього значною мірою залежало подальше існування Української Держави. Павло Скоропадський пізніше зауважував: «Я був переконаний, що тільки міцна організація великих, середніх і дрібних власницьких елементів зможе поставити нашу Державу на правильний шлях розвитку, а всякий уряд у нас, опертий на соціалістичні партії, неминуче в короткий час докотиться до більшовизму»78. Із перших кроків своєї діяльності гетьманський уряд поставив завдання здійснити масштабну земельну реформу, метою якої було створення економічно сильного класу середнього й заможного селянства. Ця селянська верства мала отримати землю за допомогою держави внаслідок парцеляції великої земельної власності за викуп. Для цього планували заснувати Державний земельний банк, який мав забезпечити селян дешевим і вигідним кредитом і допомогти їм у придбанні землі.

На початок листопада 1918 р. проект земельної реформи, розроблений міністром земельних справ В. Леонтовичем, був готовий. Він передбачав примусовий викуп державою всіх великих земельних маєтків, які мали бути парцельованими між селянами за допомогою Державного земельного банку, у розмірі не більше 25 дес. на одне господарство. Від відчуження землі звільняли лише ті господарства, які мали агрокультурне значення, однак тільки розміром до 200 дес. кожне.

На думку фахівців, цей закон був одним з найбільш демократичних порівняно із земельними законами інших держав тодішнього світу. Здійснення наміченої реформи, без сумніву, могло дати поштовх потужному соціально-економічному розвитку України. Воно забезпечувало такий земельний устрій, основою якого ставали середньозаможні, самодостатні індивідуальні господарства, що вело до утвердження економічно здорової, незалежної хліборобської верстви — опори Української Держави.

Гетьман і його оточення розуміли, що в тій боротьбі, яка розпочалася між більшовизмом і Україною, визначальну роль може відіграти лише та соціальна верства, що є власником засобів виробництва і продуцентом водночас. Такою верствою могло стати відновлене в новітній час козацтво, яке, спираючись на традиції вільного володіння землею і зброєю, могло бути вкрай зацікавленим в існуванні інститутів приватної власності на землю і стабільної національної державності, яка захищала б ці інститути. Створення міцного організованого козацького стану мало сприяти врегулюванню розмірів землеволодіння, приватної та спадкової власності на землю, утвердженню права володіння землею залежно від участі в боротьбі із зовнішнім ворогом і забезпечення кордонів Української Держави. У цьому контексті цілком логічно відновлення історично-традиційного Гетьманату 29 квітня 1918 р. призвело до відродження козацтва як стану, який був основою існування першої козацької державності. Козацтво постало знову на підставі закону — універсалу Гетьмана Всієї України 16 жовтня 1917 р.

Цей комплекс соціально-економічних заходів спрямований на захист інтересів української землевласницької верстви фактично озна­чав короткочасну реалізацію ідей аграризму на українському ґрунті. Учення аграризму в його насамперед центрально-східноєвропейському варіанті відіграло величезну роль в утвердженні стабільності новопосталих держав і збереження національної ідентичності. Саме тому воно було таким притягальним для «хліборобської» концепції В. Липинського та його послідовників. В умовах інтенсивного поширення ідей аграризму в повоєнній Європі її адепти із середовища українського консервативного політикуму високо оцінили досвід аграрних перетворень за добу Гетьманату. «Ідея аграризму буйно почала виростати на Україні за час нормального існування Української Держави в 1918 р.», — констатували лідери Союзу українських хліборобів у Чехословацькій Республіці Й. Мельник і П. Запорожець. Для цих діячів саме український хліборобський рух, органічно вписуючись в європейський контекст аграризму, мав опанувати ситуацію в Україні. «З ним сьогоднішнім політикам Європи доведеться говорити»79.

33

Там само. — С. 50.

34

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — С. 39.

35

Липинський В. Україна на переломі. — С. 144.

36

Там само. — С. 193.

37

Окіншевич Л. Український Гетьманат ХVІІ ст. як форма державного ладу // Науковий збірник Українського Вільного Університету. — Мюнхен, 1948. — Т. 5. — С. 99.

38

Липинський В. Україна на переломі. — С. 119—120.

39

Грушевський М. Історія України-Руси. Том ІХ, друга половина. — К., 1931. — С. 1321.

40

Липинський В. Україна на переломі. — С. 43.

41

Там само. — С. 173.

42

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. — Київ — Філадельфія, 1995. — С. 299.

43

Історія українського селянства. — Т. І. — К., 2006. — С. 225.

44

Там само. — С. 234.

45

Оглоблін О. Династична ідея в державницько-політичній думці України-Гетьманщини XVII—XVIII ст. // Державницька думка. —