Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років - Кирило Юрійович Галушко
«Під час довгого періоду свого москвофільства, — зауважував В. Липинський, — і запобігання на всі лади перед царем Петром (по теперішньому період федераційний) він (гетьман І. Мазепа. — Ю. Т.) підрізав коріння у всіх тодішніх “самостійників”, тобто тих, що національно-державну справу хотіли поставити у всю її височінь і висунути на чоло тодішнього визвольного руху»48. Зазнав деморалізації викоханий гетьманом той клас, до якого він належав, і зрештою весь народ розкладений москвофільством і позбавлений власних національних ідеалів і послідовних державницьких орієнтирів.
Як наслідок, коли гетьман І. Мазепа, «бажаючи бути честним з собою і примушений ходом подій, сам став на шлях “самостійності”, — зауважував В. Липинський, — то статечне “городове” козацтво, котре одно могло тоді (а може й тепер) рішити про долю України, бачучи заподіяну ним до того часу національній справі шкоду, йому не повірило і за ним не пішло»49.
В. Липинський наголошував, що справа Мазепи мала бути програна, а збитий з пантелику власними провідниками і московськими зайдами український народ «більше сотні літ в церквах Мазепою побудованих проклинав по царському наказу того, хто хотів, але не зумів дати йому волю»50.
Лідер українського консерватизму глибоко переконаний, що ідеали національної свободи й національної солідарності не можна підмінювати жодними іншими гаслами, навіть найпривабливішими (на кшталт більшовицького — «земля селянам»). Ці ідеали потрібно оберігати і плекати в усіх класах і верствах народу, як це роблять англійці, німці, французи, усі великі європейські народи.
Здобути волю для України неможливо, причепивши її «державний та національний віз» до привабливих, здавалося б, валок «всесвітньої революції», «Інтернаціоналу» чи то «Антанти». «Тільки величезним моральним зусиллям, — зазначав В. Липинський, — тільки безмежною любовю до української національної ідеї і до державної як політичного олицетворення повної національної волі, тільки об’єднанням абсолютно всіх честних національних сил коло внутрішньої праці для цієї ідеї можна буде з 40 міліонів темних самоїдствуючих невільників виховати героїв, котрі збудують Україну, а в ній краще для всіх — людське життя»51.
Аналізуючи добу гетьмана Мазепи і трагічний фінал діяльності «цього страдника патріота», В. Липинський підкреслював, що «провідникам народу» ні в якому разі не можна «жертвувати вічним і незмінним, поки існує нація, і всій нації спільним ідеалом національної волі і національної солідарності в обороні цієї волі» заради приватних, класових чи будь-яких інших хвилевих політичних інтересів52.
Ідея династичного гетьманства не згасла в середовищі української еліти й після Полтавської катастрофи. Вона відродилася в період гетьманування Кирила Розумовського і мала забезпечити продовження козацької державності. Ще за життя Катерини ІІ серед українських політиків постала думка передати гетьманську булаву великому князю Павлові Петровичу, і тим самим зберегти інститут гетьманства. До цієї ідеї козацька старшина ще раз повернулася при Павлі І у той спосіб, що син імператора — великий князь Костянтин — мав стати «великим гетьманом», а регентом при ньому А. Гудович53. Однак останні зусилля козацької еліти врятувати гетьманство через російський сурогат династичності зазнали невдачі.
Через низку причин самостійницька національно-державницька ідея не стала в ХІХ ст. домінувальною в українському суспільстві. Вона поступилася народницьким концепціям національного розвитку України, які базувалися на автономістсько-федеративних засадах. І все ж час від часу вона спалахувала, нагадуючи учасникам українського руху про тяглість і незнищенність національної державницької позиції. У різних варіаціях тривала її монархічно-династична традиція.
Протягом усього ХІХ ст. носій цієї традиції українська аристократична верства переживала складний і неоднозначний процес національного пробудження по обидва боки Збруча. Підтвердженням цього були, зокрема, зміни в суспільно-національній свідомості та політичній орієнтації представників давніх українських шляхетсько-магнатських родин Пузин, Сангушків, Сапіг, Шумлянських, Шептицьких, Федоровичів та ін. у Галичині. У Великій Україні відповідну еволюцію пережили Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Кочубеї, Тишкевичі, Скоропадські, Ханенки, Лизогуби та ін. Попри монопольні позиції ліберальної демократії і соціалістичних течій в українському русі ця еволюція суспільної свідомості шляхетсько-дворянського стану продемонструвала прагнення до збалансування ціннісних ідеологічних і політичних орієнтацій в українському русі й прагнення подолати «смертельну однобічність нації», за висловом В. Липинського, пов’язану з недорозвиненістю в ньому правого консервативного крила54.
У 70—80-х роках ХІХ ст. цьому сприяло загострення відносин між Австро-Угорщиною і Німеччиною, з одного боку, і Росією, з другого, унаслідок чого Україна могла стати можливим театром воєнних дій. У зв’язку з цим правлячі кола Австрії почали цікавитися ситуацією в Галичині й міжнаціональними стосунками в краї. Натомість неодноразові візити австрійського імператора і престолонаслідника, їхні контакти з представниками українських громадських організацій зумовили політичну активність насамперед поміркованої, консервативно налаштованої частини галицького суспільства, яка сподівалась отримати поступки від монархії в національному житті.
Перед патріотичними українськими колами постала можливість надати українській проблемі вагомого політичного звучання, перевести в практичну площину задоволення українських національних інтересів у Галичині. Ці розрахунки посилилися після публікації німецьким філософом Е. Гартманом статті «Росія і Європа» в журналі «Die Gegenwart», у якій відчутна погроза Російській імперії відторгненням її західних провінцій. Чільне місце в проекті розчленування Росії відводилось ідеї утворення «Київського королівства», яке мало об’єднати більшість української етнічної території55.
У 1886 р. рішучий противник москвофілів князь А. Сапіга встановив приязні стосунки з О. Барвінським і завдяки останньому нав’язав контакти з поміркованими діячами київської «Старої Громади». У 1888 р. лідер галицьких консерваторів О. Барвінський відвідав Київ, де тоді в українських гуртках жваво обговорювали проект утворення Київського королівства. Під час однієї зустрічі з громадівцями П. Житецький звернувся до нього зі словами: «Скажіть вашому Кайзеру, коли вже він до нас прийде?»56 Наслідком контактів О. Барвінського з киянами був приїзд до Львова О. Кониського — активного прихильника польсько-українського порозуміння, який дуже довіряв А. Сапізі й навіть пропонував йому очолити народовецьку партію з метою рішучішого її відходу від політичної співпраці з москвофілами57. Цілком імовірним видається припущення, що саме синові князя А. Сапіги — Леву Сапізі, призначалася корона проектованого Київського королівства.
У галицькому консервативному середовищі культ державницьких традицій середньовічної доби підсилювався тією обставиною, що від 1806 р. давній титул і герби короля Галичини й Володимирії були прийняті австрійськими імператорами і незмінно використовувалися ними аж до падіння Австро-Угорської імперії. Прийняття Габсбургами традиційних українських монархічних відзнак, які протягом ХІХ—ХХ ст. уважалися символом прагнення до відбудови української державності, утверджувало серед різних верств галичан сподівання, що саме з рук Габсбургів можна отримати забезпечення своїх національних устремлінь. Для української шляхти і священицького стану Галичини їхня участь у національно-визвольному русі, отже, робила цілком обґрунтованим з правного боку домагання утворити окремий коронний край із західноукраїнських земель у складі імперії Габсбургів. Ось чому звернення до історичних традицій галицької державності, визнаної середньовічним європейським світом, набувало цілком актуального звучання під час польсько-українського протистояння в Галичині.
Політична активізація шляхетсько-аристократичних верств у Галичині — певною мірою у Великій Україні — поставила на порядок денний звернення до династичної ідеї як однієї з важливих підстав монархічного руху. І в цьому зв’язку неабияку роль відіграла діяльність В. Липинського. У своїй праці Szlachta na Ukraine (1909) він констатував позитивну роль у державотворчих процесах на Балканах німецьких династій, представники яких сформували монархічні інститути. За його словами, княжата німецькі, «які сидять на тронах державок балканських, відчули раптом приналежність до різних балканських патріотизмів»58.
Очевидно, така модель, на його думку, могла знайти своє втілення і в українському варіанті.
Українська монархічна ідея була тісно пов’язана із самостійницьким рухом за відновлення незалежної української держави, що розгорнувся наприкінці ХІХ — поч. ХХ ст.
На ґрунті зближення соціал-демократичних і консервативних «самостійників» стало можливим проведення в березні 1911 р. кількох нарад українських емігрантів і галицьких
