Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років - Кирило Юрійович Галушко
Від самого початку зібрання в його середовищі усталилися два погляди: самостійницький — без орієнтації на чужі сили, який представляв В. Липинський, і «сепаратистичний» («молодоукраїнський») з виразною орієнтацією на Австрію, що його підтримували В. Кушнір і В. Степанківський. В. Липинський визнавав можливість орієнтації на Німеччину чи Австро-Угорщину, лише винятково як тактичний тимчасовий крок.
При цьому не оминули учасники нарад і питання можливості утвердження монархічного устрою в Україні. Обговорювали різні комбінації. Пропонували, наприклад, претендентами на український престол сина німецького імператора Вільгельма ІІ Іоахіма, одного із синів ерцгерцога Франца-Фердинанда; дебатували також можливість секундогенітури Романових за умови виконання ними українських вимог.
У листопаді 1912 р. за ініціативи А. Жука створено Український інформаційний комітет (УІК), який поставив собі за мету пропаганду ідеї визволення України в європейському світі й зацікавлення нею офіційних діячів Австро-Угорщини та інших держав.
У грудні 1912 р. В. Липинський у Кракові випрацював проект «Меморіалу до Українського [Інформаційного] Комітету про наше становище супроти напруженої політичної ситуації в Європі»59, який мав за мету організацію боротьби за незалежну українську державу в умовах можливого вибуху світової війни.
На думку В. Липинського, шлях виконання цієї програми полягав в організації «Союзу українських державників (імперіалістів)» — «Союзу визволення України», який мав розпочати в разі вибуху російсько-австрійської війни літературно-пропагандистську діяльність із втілення в життя запропонованого ним плану, а також увійти у блок з тими партіями, котрі «на підставі спільної мінімально соціальної програми згоджуються підняти масовий рух за політичну незалежність України»60.
Пізніше під час Першої світової війни монархічна ідея лягла в основу політичної платформи «Союзу визволення України», який став безпосереднім продовженням Українського Інформаційного Комітету.
У цій платформі зазначено, що «формою правління самостійної української держави має бути конституційна монархія, з демократичним внутрішнім політичним устроєм, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними й релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, з самостійною українською церквою»61.
На цей час припадають перші контакти галицьких політичних діячів із представником династії — ерцгерцогом Вільгельмом, який увійшов в історію під іменем Василя Вишиваного. У складному переплетенні українсько-польських відносин, що склалися в Галичині під скіпетром Габсбургів, Вільгельм несподівано для свого оточення став послідовним і палким прихильником українського національного відродження. Така позиція не могла не спричинити певного тертя між ерцгерцогом і більшістю представників правлячої династії, які дотримувалися виразної пропольської орієнтації.
Входження до орбіти української політики представника правлячої династії надавало нового імпульсу національним змаганням галицьких українців. Причому лідери галицького консерватизму обстоювали ідею про більш тісне прив’язання ерцгерцога Вільгельма саме до цього середовища й запобігання його контактам з іншими політичними групами.
Із розвитком національно-визвольного руху і вірогідною перспективою розпаду багатонаціональних імперій монархічна ідея мала всі підстави трансформуватися в ту чи іншу національну форму свого конкретного втілення. Революційна Україна засвідчила цілком виразний потяг до тих суспільних інстинктів і тенденцій, які в її історичному минулому виявляли нахил «до забезпечення державного ладу монархічним принципом»62. Серед численних лозунгів багатотисячної української маніфестації в Києві 19 березня 1917 р. несподівано для тодішніх провідників національного руху виділявся заклик «Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі»63. Живучість гетьманської традиції змусила керівників новоповсталого вільного козацтва в 1917 р. шукати собі наказного отамана саме в особі нащадка гетьманського роду. І тому, коли внаслідок безсилля Центральної Ради в Україні з новою силою почала поширюватись ідея поновлення Гетьманату, найбільше прихильників отримала кандидатура Скоропадського. Для консервативних кіл Великої України ця постать була привабливою ще й тим, що його рід пов’язаний родинними стосунками майже з усіма магнатськими родинами Лівобережжя. Серед них були кн. Кочубеї, гр. Милорадовичі, Миклашевські, Марковичі, Тарновські, Апостоли, Закревські та ін. Постать представника квазімонархічного роду Скоропадських відсунула на задній план енергійного мецената й видавця щоденної «Ради» Є. Чикаленка та популярного в колах самостійників М. Міхновського, які фігурували серед різних кандидатів у гетьмани64.
Пошуки втілення монархічного принципу в життя були характерними й для інших держав, які будувалися в той час на руїнах Російської імперії. Посол Фінляндії в Українській Державі Герман Гуммерус згадував, що в його країні з «фінською впертістю рухалися в обраному раніше напрямку. Нам потрібен був німецький король, навіть шурин імператора Вільгельма, — зауважував він, — незважаючи на те, що основи престолу Гогенцоллернів вже хиталися»65. Дев’ятого жовтня 1918 р. на засіданні Сенату Фрідріх-Карл принц Гессенський був проголошений королем Фінляндії66.
Ось чому в галицькому політичному контексті цілком закономірною була увага місцевих українських консерваторів до ерцгерцога Вільгельма Габсбурга. Для таких політиків, як Є. Олесницький постать В. Габсбурга була притягальною з огляду на їхню лояльність до династії Габсбургів і досвід контактів із престолонаслідником Францем-Фердинандом, з яким свого часу також пов’язували певні політичні сподівання. Доречно буде навести у зв’язку з цим пізніше спостереження О. Назарука, висловлене у листі до В. Липинського 12 червня 1924 р.: «Адже навіть старі монарші роди (як Габсбурги), дуже аристократичні, весь час вели пропаганду родову і вкорінилися так по селах, що й досі мабуть (як я виїздив — були ще) стоять їх портрети і впливи по всіх селах»67. На цю специфіку галицької політичної обстановки не міг не зважати і В. Липинський, монархічна концепція якого з часом еволюціонувала в традиційну для Великої України форму Гетьманату. Пізніше під час полеміки з Є. Чикаленком він відкидав можливість утвердження будь-якого «чужоземного королевича» в ролі «всяких руїнницьких претендентів на Великій Україні», маючи при цьому на увазі постать Вільгельма Габсбурга. Проте водночас він зазначав, що представники власне «цього роду», тобто Габсбургів, посідають у Галичині «історичні традиції і права історичної спадковості»68.
Суспільна трансформація української аристократичної землевласницької верстви в бік повернення до національної історичної традиції, яка панувала протягом усього ХІХ ст., забезпечила їй вихід на суспільну арену. Її поява в українському політичному житті супроводжувалася виникненням відповідних політичних структур, що творили об’єктивні суспільні передумови постання українського консервативного державного проекту — Гетьманату Павла Скоропадського.
Нарешті українські землевласницькі елементи, переважно поміщики, представники середніх і заможних верств селянства засвідчили живучість національної консервативної традиції, утворивши 29 червня 1917 р. у м. Лубнах Українську демократично-хліборобську партію. Ідеологом партії, автором її програми та ініціатором найважливіших політичних кроків став В’ячеслав Липинський.
Уведення до політичного ужитку терміна «хліборобська партія» свідчило про намагання вивести на суспільну арену «хліборобський клас», який об’єднував тих, хто володіє землею і власною індивідуальною працею бере участь у виробництві. Такий підхід мав політично об’єднати відповідні прошарки і з поміщицького, і з селянського середовища та вибити ґрунт з-під ніг політичної демагогії більшовиків і українських соціалістів у їхніх намаганнях більшовизувати настрої селянства крайніми радикальними гаслами. Концепцію «хліборобського класу», його місце й роль у творенні Української Держави викладено в «Листах до братів-хліборобів» В. Липинського, саме ця концепція стала одним із постулатів українського гетьманського руху.
Однак ні політична позиція нової української партії, яка чітко дотримувалася принципу соборності й суверенності України, ні намагання П. Скоропадського творити регулярну українську армію для захисту державності України не були підтримані Українською Центральною Радою. У листопаді 1917 р. І Український корпус генерала П. Скоропадського своїми рішучими діями не допустив захоплення Києва більшовицькими частинами й урятував українську державність. У той час він не мав жодних політичних аспірацій чи персональних амбіцій, однак не допустив утрати влади Центральною Радою. Без П. Скоропадського ця інституція була б знищена вже в листопаді 1917 р., а період Центральної Ради трактували б як дрібний
