Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років - Кирило Юрійович Галушко
Потрібен був певний час, щоб Центральна Рада остаточно скомпрометувала себе в очах суспільства й активізувала альтернативні сили для утвердження української державності та спрямування її розвитку на шлях європейського цивілізаційного реформаторства. Власне це завдання мали розв’язати консервативні сили українського суспільства на чолі з їхнім речником Павлом Скоропадським у союзі з ліберально-буржуазними верствами України. Основною політичною силою, яка мала реалізувати поставлені політичні завдання, була заснована П. Скоропадським «Українська Народна Громада».
Проголошення Української Держави з гетьманом на чолі на Хліборобському з’їзді (конгресі), скликаному в Києві 29 квітня 1918 р., знаменувало відновлення власної української національної державницької традиції, припинення руйнівних «соціалістичних» експериментів і спрямування України до налагодження класового співробітництва та цивілізованого реформаторства.
До делегатського корпусу конгресу входило кілька десятків поміщиків — більших чи менших землевласників, решту становили тисячі заможних і середньозаможних селян-хліборобів, нащадків козацько-хліборобської верстви. Аналізуючи той соціальний ґрунт, на якому постала Українська Держава, В. Липинський наголошував, що на з’їзді 29 квітня були представлені хлібороби — насамперед нащадки козацької старшини — «в дану історичну хвилину найстарша політично і найбільше досвідчена верства». До них приєдналася «найбільш господарна й найрозумніша частина українського середнєзаможного селянства». Хоча, зауважував В. Липинський, у з’їзді не брали безпосередньої участі, але йому співчували: духовенство, народжене в Україні кадрове офіцерство російської армії, промислові, фінансові й торговельні кола, частина інтелігенції. Отже, Хліборобський з’їзд був виявом волі найбільш значущих в економічному, політичному і культурному аспектах верств тогочасного суспільства України. «Якщо не згадувати часів розквіту старої Князівської Руси-України, — писав В. Липинський, — то не було іншого такого конструктивного і далекосяглого в своїй ідеї та задумі збору українських людей, і такого відмінного від усього того, що діялося в Україні — як власне з’їзду Хліборобів 29 квітня 1918 року»69.
Утворення Української Держави означало рішучий поворот соціально-політичного й культурного розвитку України в напрямку західноєвропейської цивілізації, опертя на її правове та духовне підґрунтя. У «Грамоті до всього українського народу від 29 квітня 1918 р.» зазначено, що «права приватної власності як фундаменту культури й цивілізації відбудовуються в повній мірі»70. Творці Української Держави 1918 р. розглядали інститут Гетьманства не як засіб подолання або ліквідації всіх інших українських політичних течій, а як засіб національної інтеграції, налагодження співпраці між усіма класовими групами та організаціями.
На відміну від політичної нетерпимості соціалістичних лідерів Центральної Ради, а згодом УНР доби Директорії, суспільно-політична позиція Гетьмана була спрямована на те, щоб боротьба між консерватизмом і соціальним радикалізмом могла набрати законно-правові й національно-творчі форми. Від першого дня існування Української Держави і до останнього всі українські політичні партії мали змогу долучитися до її будівництва та утвердження. Скоріше, навпаки, Гетьман весь час прагнув залучити до участі в уряді представників якомога ширшого українського політичного спектру.
Однак усі його зусилля були марними. Для більшості лідерів українських політичних партій найважливішими були т. зв. «соціальні завоювання» революції 1917 р. Унаслідок цього Гетьманат оцінювали як реакційне явище, що привело до влади «поміщика», «царського генерала», а не відновлення традиційної національної державності.
За весь період Гетьманату українська «революційна демократія» накопичувала енергію, відмовляючись від співпраці, і спрямовувала її проти Української Держави. Антигетьманське повстання під проводом українських соціалістів продемонструвало наявність на той час в Україні величезного потенціалу суспільної енергії. На жаль, як це часто було в минулому, він був спрямований проти власної державності. Керманичі протигетьманського виступу не зуміли використати цю енергію на державотворення і послідовну боротьбу з більшовиками та «білою гвардією».
Попри бойкот українських соціалістів дуже коротке (сім з половиною місяців) існування Гетьманату було заповнене надзвичайно інтенсивним і плідним процесом українського державотворення. Він захопив усі ділянки суспільного буття від закордонної політики й військового будівництва, творення адміністрації або земельної реформи до відкриття українських університетів і національної Академії наук, розбудови українського шкільництва.
Добре обізнаний з практикою державного управління царської Росії П. Скоропадський усвідомлював, що закріпити незалежність України всупереч усім деструктивним силам можна тільки тоді, коли буде створена боєздатна постійна й регулярна армія, державно-управлінський апарат, налагоджено дипломатичні стосунки з якомога більшою кількістю держав, відбудовано господарство, транспорт, зміцнено фінанси, буде взято на державне фінансування заклади освіти, науки та культури.
Формування Збройних сил Української Держави було дуже складною справою. За основу військового будівництва було прийнято проект, розроблений військовим відомством УНР, який передбачав формування 8 піхотних корпусів, 4,5 кінної дивізії на основі територіального комплектування. Уже в кінці травня був розроблений законопроект про загальні засади військової служби, яка відкидала станові принципи формування і забезпечувала вільний доступ до військової освіти і посад. Від 22 червня суттєво оновлено персональний склад військової адміністрації. Було заплановано створення системи військових шкіл для підготовки офіцерів усіх родів зброї, розпочато організацію Державної військової академії.
Двадцять четвертого липня ухвалено закон про загальну обов’язкову військову повинність. Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 р. і дати 85 тис. вояків, на 1 березня 1919 р. — ще 79 тис. У липні було сформовано Гвардійську сердюцьку дивізію (5 тис. вояків), яка мала стати взірцем для майбутньої української армії.
Військове будівництво суттєво ускладнювалося позицією командування австро-німецьких військ, яке побоювалось утворення в Україні сильної і боєздатної армії. Не була чіткою позиція щодо цієї проблеми й у вищого політичного та військового керівництва Центральних держав. Полагодити справу будівництва української армії певною мірою вдалося особисто Гетьманові Скоропадському під час зустрічі з імператором Вільгельмом ІІ. Гетьманові вдалося домогтися передачі Україні захопленого німцями Чорноморського флоту. Можна констатувати, що в добу Гетьманату будівництво українських збройних сил було введено в регулярне русло й ґрунтувалося на новітніх військових досягненнях тогочасного цивілізованого світу.
Водночас відбувалося неухильне й регулярне створення державного апарату. Дуже швидко було налагоджено організацію і комплектування міністерств, здійснено правильний адміністративний розподіл України на губернії і повіти, створено адміністративний губерніальний і повітовий апарат — староства. Як наслідок, усі закони і розпорядження керівних центральних органів держави не були чисто декларативними актами, як це переважно було за урядування Центральної Ради, а їх реалізовували набагато ефективніше на місцях.
Така послідовна конструктивна діяльність гетьманського уряду весь час наштовхувалася на опір чи нерозуміння «традиційних» українських політичних партій, які, за словами Д. Дорошенка, «з самого моменту проголошення Гетьманства вважали, що українська державність серйозно загрожена». Намагання уряду залучити до державотворчої діяльності фахові сили згадані політичні коли трактували як «виступи проти самої української національності»71.
Водночас замість того щоб брати участь в уряді, діяльності адміністрації і вносити послідовно «національну» корекцію в політичний курс Гетьманату, українська опозиція фактично розхитувала національну державність. Так, ніхто з представників УПСФ, інших українських політичних партій не погодився обійняти запропоновані міністром внутрішніх справ І. Кістяківським надзвичайно важливі посади членів Ради міністерства внутрішніх справ, губерніальних староств (зокрема Київщини). І хоча від цих надзвичайно важливих посад залежали вирішальні адміністративні призначення і в центрі, і в провінції, «свідомі українці» фактично самоусувалися від національно-державницької творчої діяльності й відкривали шлях антиукраїнським силам до державного апарату72.
Усупереч деструкції українських політиків із середовища Центральної Ради в Кабінеті Міністрів діяла низка діячів, яка намагалася твердо проводити національний курс у політиці внутрішній і зовнішній. Поряд із Д. Дорошенком, Б. Бутенком, Ю. Любинським та О. Рогозою до цієї групи належав і міністр внутрішніх справ І. Кістяківський.
Виступаючи на нараді губернських старост і міських отаманів, він наголошував, що «зріст та розквіт України можливі тільки на твердих національних підставах»73. І. Кістяківський демонстрував
