Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко
Визначною подією в Закарпатті було святкування влітку 1937 року 950–ліття Хрещення України. Організація українських націоналістів (ОУН), яка виникла 1929 р. в Галичині і поширювала тут свої впливи, виготовила і роздала учасникам національних маніфестацій чимало медалей, на яких було викарбувано напис: “Царице Україно! З’єднай і визволь нас!”
У жовтні 1937 р. відбувається всепросвітянський з’їзд Закарпаття в Ужгороді, в якому взяло участь 30 тис. осіб. На мітингу, описують сучасники, “похилились українські національні прапори, і тридцять тисяч рук піднеслося вгору. З тридцяти тисяч грудей пролунало гучно і рішуче: “Присягаємо!”. Учасники мітингу присягали “бути вірними синами українського народу й боротися за повну державну незалежність”. Так маніфестують своє національне відродження після майже тисячолітньої неволі сини і доньки тієї частини Української Землі, що її ще недавно дехто дозволяв собі називати “землею без імені..” Це був лише початок. “Тридцяті роки викарбовують український характер Закарпаття”,— засвідчують сучасники.
У ці роки величезна роль належала молоді Закарпаття. В одній із тогочасних газет говорилося: “Дійсно, ми переможемо, бо ми маємо за собою всю молодь Закарпаття: від селянської до високошкільної, молодь ідейну, молодь працьовиту, що не заломлюється й під найсильнішими ударами ворогів українського народу і ворогів чужонаціональних, своїх ренегатів, бувших австро– й угро–русинів і хитрих малоросів… сила української молоді — сила в ідеї українського націоналізму. Тому ми непереможні. Тому Закарпаття — відвічна земля українського народу — буде навіки українським!”
Подальший розвиток подій у цьому краї пов’язаний з агресивною політикою нацистської Німеччини та її союзників у Європі, що призвело до проголошення в Закарпатті української держави — Карпатської України.
Українська державність у роки Другої світової війни
Україна напередодні Другої світової війни
Незважаючи на те, що в епоху революційних подій 1917–1920 рр., вожді російських більшовиків заявили про необхідність визнати “за народами право на відділення” або на національну автономію, після 1920 р. вустами одного з них — Сталіна — уже стверджувалося, що більшовики виступають “проти відділення окраїнних районів від Росії, оскільки таке відділення означає закабалення цих окраїнних районів імперіалізмом, ослаблення революційної влади Росії, зміцнення позицій імперіалізму”. Тому більшовики мусять “боротися проти відділення окраїнних районів від Росії”. Хоча вони, більшовики, виступали “за відділення Індії, Арабії, Єгипту, Марокко та інших колоній Антанти, оскільки відділення означає звільнення цих пригноблених країн від імперіалізму… ”
Така подвійна мораль і подвійна практика призвели до цілком реальної політики, відомої ще з часів російської самодержавної імперії — “держать і нє пущать”.
Щоб утримати біля себе Україну тут то з цією метою розпочалися найжорстокіші репресії проти свідомих патріотичних представників усіх верств населення. В 30–х роках в новозбудованих концтаборах були знищені і просто розстріляні мільйони людей. Фактично відстріляно всю українську інтелігенцію — письменників, інженерів, науковців, академіків, знищено Українську Автокефальну Православну Церкву, а також заможний прошарок українського селянства, так званих куркулів і середняків, які становили соціальну базу українського національного відродження. Через те наприкінці 30–х років, напередодні Другої світової війни, у радянській Україні не існувало жодного політичного угруповання, яке б висувало гасло незалежної української держави.
Радянська Українська держава, яка офіційно мала і свій уряд, і конституцію, була бутафорною державою, фактично — провінцією, цілком залежною від більшовицького союзного центру і його ідеологічного ядра — Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків — ВКП(б). Іншою була ситуація в Галичині.
У передвоєнні роки на західноукраїнських землях з новою силою розгорнулась боротьба населення за свої людські права і за відновлення соборної незалежної України. ОУН та її головний провідник Євген Коновалець стають найбільш впливовими на всіх теренах західноукраїнських земель. Коновалець вважав, що незалежна Україна буде важливим і необхідним фактором для балансу сил у Східній Європі, а також культурного й економічного розвитку всієї Європи.
У період активної підготовки до Другої світової війни ОУН розкололася на дві організації (1940). Виокремлюється більш енергійна, молода, радикальна її течія на чолі зі Степаном Бандерою і поміркованіша — на чолі з полковником Андрієм Мельником. Розкол погіршив становище цієї організації в роки Другої світової війни, коли їй випала тяжка роль боротися за відродження незалежної Української державності.
Ця мета була
