Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко
Було ясно, що невдовзі на теренах Європи зіткнеться дві тоталітарно–агресивні держави в боротьбі за світове панування: нацистська Німеччина, що проголосила відновлення третього рейху — третьої імперії, і СРСР, що всі знамениті п’ятирічки будував військову промисловість і зміцнював армію для розгортання світової революції. Ясно було, що цим новим воєнним смерчем буде, безумовно, підхоплена й більшовицька Україна. Через те Західна Україна могла б стати центром боротьби за незалежну соборну Українську державність.
Отже, незалежна Українська держава могла постати внаслідок війни між СРСР та Німеччиною, і Західна Україна має стати основою для такого державницького відродження, своєрідним українським П’ємонтом. Тому лідери УНДО починають робити головну ставку на відновлення нормалізації стосунків із польським урядом, на посилення боротьби за національно–культурну автономію в польській державі, на зростання освіти, організацій, товариств, які формували національно–державницьку самосвідомість усіх західних українців. Але польський уряд погордливо відкидав будь–яку “нормалізацію”, не припиняв пацифікації, не хотів ніяких повернень українським селянам загарбаних осадниками земель чи зрівняння в правах української мови. Польський уряд жадав перетворити всіх українців у своїх безмовних рабів. Ця психологія насаджується і в масах простого польського люду, що загострює суперечності між польським та українським населенням.
УНДО всю увагу повертає до роботи над самоорганізацією українського населення. Але в середовищі української політичної еліти посилилися невдоволення від спроб угодовської політики УНДО. Серед незадоволених виділялась Українська військова організація — УВО, яка створилася з числа вояків Української Народної Республіки, що після Ризького миру 1921 року опинились у Польщі. 1921 року їх нараховувалося 17,4 тис. Саме в цьому середовищі 1920 року і виникає УВО, яку очолив відомий військовий діяч громадянської війни Євген Коновалець.
Метою УВО було досягнення звільнення всіх українських земель і створення соборної незалежної української держави військовою силою. Авторитет цієї організації серед населення був значним — вона організовувала збройні виступи проти польських окупантів, страйки, бойкоти виборів, призовів до війська, розпочала терористичні акції проти польської окупаційної влади. Серед цих терактів був відомий замах Степана Федака на Юзефа Пілсудського 1921 року. Особливо великою популярністю УВО користувалась у молоді, яка в 20–30–х роках посилює лави активних борців за визволення України і, як і всяка молодь, заперечує будь–які компроміси з окупаційною владою. Вона прихилялася до радикальних дій УВО, а з 1926 р., коли у Львові вийшла книжка Дмитра Донцова “Націоналізм”, яка знайшла широкий резонанс у європейських країнах, почала переходити на позиції українського націоналізму.
Мета Донцова, новітнього ідеолога українського націоналізму, полягала в тому, щоб прилучити українську молодь до думки, що українська нація є сильною, як і інші світові нації, і тому він відкидав увесь позитивний внесок української історії, у тому числі ідейну спадщину кирило–мефодіївців, Драгоманова, Грушевського, і закликав до “героїчного чину”, ставлячи за приклад імперські нації світу. Він писав, зокрема, що “живуть і панують лише раси, які не знають сумнівів, які не задумуються над правом на власне існування коштом слабих і нездар, які покладаються не на обставини, але на неугнуту силу раси… ” Кінцевою метою концепції Донцова була побудова Української незалежної держави.
Прихильна до цих ідей частина діячів національної боротьби в січні 1929 р. засновує Організацію українських націоналістів — ОУН, якій судилося уподовж наступних двох десятиліть відіграти значну роль в українському визвольному русі.
Учасників цієї політичної партії називали ще інтегральними націоналістами. Майбутня українська держава, за їхніми поглядами, у своїй основі базувалась на владі однієї національної партії, на чолі якої стояв лідер, що мав необмежену владу.
І справді, ця політична організація, що діяла підпільно, була заснована на жорсткій централізації. ОУН закликала до боротьби проти польського та радянського режимів на українських землях. Вона видавала свої газети, журнали (“Юнак”, “Сурма”, “Розбудова нації”), організовувала саботажі проти дій польського уряду, влаштовувала терористичні акти. Польська влада у відповідь проводила масові арешти оунівців. 1934 року в Березі Картузькій вона створила концтабір, у якому перебувало 2 тис. українських в’язнів. Гонінь зазнавали і представники легальної української опозиції.
З 1935 р. Польща відмовилася від попередніх своїх обіцянок дотримуватися прав національних меншин. Нова її конституція проголошує найвищою цінністю суспільства інтереси держави, а її глава — маршал Юзеф Пілсудський — дістає необмежені повноваження. Військові починають відігравати велику роль у внутрішній державній політиці. Саме вони розпочали активну політику “поділяй і владарюй”, роз’єднуючи гуцулів, лемків і бойків, заявляючи, що лемки — самостійне і відмінне від українців національне утворення, що босонога українська шляхта чужа українському селянинові тощо.
На Волині і в Холмщині влада почала передавати православні храми греко–католикам, а також руйнувати їх (на 1939 р. було зруйновано 190 храмів). На Поліссі і в Холмщині діяла терористична організація “Кракус” із польських колоністів, які нападали на українські села, змушували селян переходити в католицьку віру і т. д.
На це насильство оунівці відповідали своїм терором. Відомо, що війною війни не зупинити — лише мирними домовленостями. Але ніхто не поступався, тероризм набирав нової сили. Проти нього офіційно виступили і деякі українські організації — УНДО, парламентська група в сеймі, а також авторитетний митрополит греко–католицької церкви Андрей Шептицький. Проте ОУН відкидала всі звинувачення, звинувачувала інших у “нерозумінні справжніх шляхів визволення”.
Одночасно в західноукраїнських землях діяла Комуністична партія Західної України (КПЗУ), утворена 1919 року. Вона також організовувала селянські страйки, саботажі, але її діяльність постійно стикалась із протидією компартії Польщі, до складу якої вона входила, а також компартії радянської України — КП(б)У і, звичайно ж — і ВКП(б). Та і в самій партії відбувалися розколи.
