Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

Проте КПЗУ намагалася проводити незалежну лінію в інтересах України. Зокрема вона 1927 року виступила проти припинення “українізації” в радянській Україні, виступила на захист репресованого Шумського та інших діячів культури. Це викликало підозру в українських і московських комуністичних лідерів щодо зв’язку політичних партій Західної і Наддніпрянської України.

Догматиків у Радянському Союзі дратувала позиція КПЗУ, яка, засуджуючи лідерів ОУН, позитивно оцінювала “низовиків” — рядових діячів ОУН–УВО, “які хочуть і фактично борються за національне відновлення українського народу з–під польської окупації”. Це вже було занадто. І Москва, що вирішувала долю всього комуністичного руху в Східній Європі, через III Інтернаціонал зробила все, щоб припинити діяльність КПЗУ. Справа завершилася розпуском і ліквідацією її діяльності. Це завдало значного удару в справі консолідації політичних сил західноукраїнських земель у боротьбі за своє визволення.

Отже, наприкінці 30–х років український політичний рух у Східній Галичині був роз’єднаний ї знесилений через розколи всередині самих політичних утворень і через розкольницьку діяльність як польського окупаційного режиму, так і діячів комуністичних партій з СРСР.

На землях Північної Буковини, які в листопаді 1918 р. при потуранні Антанти загарбала Румунія, відразу був установлений воєнний режим, який проіснував з невеликою перервою до кінця 30–х років. У цьому краї ще з більшою силою, ніж у Східній Галичині, проводилася політика денаціоналізації і румунізації місцевого — автохтонного — населення, яке було оголошене “українізованими румунами”. Тепер Бухарест ставив своїм офіційним завданням повернути їх до свого “румунського первородства”. З цього приводу 1924 року був виданий спеціальний декрет міністерства освіти, в якому говорилося, що “громадяни румунського походження, які втратили свою материнську мову, повинні віддавати своїх дітей лише до державних або приватних шкіл з румунською мовою навчання”.

Ще гіршим було становище українського населення в Бессарабії.

На 1924 рік у Буковині зі 168 українських народних шкіл не залишилося жодної української школи. Повністю був румунізований і Чернівецький університет. Цей край перетворився у найбільш визискувану колонію румунської держави, що дало можливість більшовикам 1919 року підняти в Бессарабії велике селянське повстання. В період 1928–1938 рр. в Буковині пожвавлюється культурно–просвітницький рух — тут створювались хори, театри, студентські гуртки, українські видання. Проте 1938 року більшість їх була розпущена.

Найбільший вплив тут серед населення мала ОУН і діячі націоналістичного напрямку, які 1927 року створили в цьому краї Українську національну партію. Вона була нечисленною, мала підтримку серед молоді і працювала в глибокому підпіллі.

Легшим було становище українців, що жили в Закарпатті, яке відійшло до складу Чехословацької держави — за добровільним рішенням української еміграції в США та Чехії (договір у Скрентоні, листопад 1918 року). Чеська держава на той час була найбільш розвиненою і найбільш демократичною на терені Східної Європи, що прагнула модернізувати усі краї своєї держави. Цей процес торкнувся і Закарпаття. Значна частина українських селян–русинів, чи карпатоукраїнців, унаслідок земельної реформи дістала додаткові земельні наділи, уряд намагався вкладати в економічний розвиток краю певні кошти, хоч їх було недостатньо. І тому в період важких 30–х років, коли країну охопила депресія, населення тут жорстоко потерпало від нестатків.

Іншою була політика в галузі освіти: в школах і гімназіях, кількість яких зростала, громадяни мали право самі обирати мову навчання. Тут безперешкодно діяли організації “Просвіти”, товариство русофілів ім. Духновича, хори, театри. Опинившись у становищі панівної нації, чехи почали вдаватися до створення єдиного “чехословацького” народу і централізованої держави. Нову конституцію Чехословаччини було прийнято без участі карпатських українців–русинів. Чеські урядовці заводили тут колоніальні порядки, витісняючи з посад українців.

Великий вплив уподовж 20–30–х років у Закарпатті мали консервативні москвофільські організації, що посунули туди із Галичини і Буковини, оскільки там перевагу в суспільному житті дістала національно свідома течія. Чеська ж адміністрація підтримувала москвофілів, які боролися проти українського національного відродження краю.

Офіційно цю територію називали “земля без імені”. Але й тут народовська патріотична ідея здобула більшої підтримки серед населення, її провідниками стали засновники українського просвітянського руху священик Августин Волошин та Михайло і Юліан Бращайко. Суспільний процес ішов у напрямку національного самоусвідомлення, і вже до 1938 р. українське населення Закарпаття, як свідчить дослідник цього питання доктор Петро Стерчо, у більшості своїй позбулося русофільських чи москвофільських впливів та одностайно стало домагатися перетворення Закарпаття в автономну територіально–адміністративну одиницю Чехословацької держави.

Коли ж розпочалися вибори до чеського парламенту, карпатоукраїнцям довелося вибирати своїх сенаторів аж з–посеред 15 політичних партій. Пізніше їх було вже 32.

Українці Закарпаття і, зокрема їхня діаспорна частина — американські русини, не раз вдавались до Ліги Націй щодо утворення тут автономії краю. Але ця авторитетна міжнародна організація не визнавала і не помічала малих і слабосилих народів, право яких трактували однобічно, лише як право бути асимільованими.

У міжвоєнні роки в Закарпатті велику роль відігравали такі громадські організації як Центральна Руська Народна Рада та “Просвіта”, що виникла 1920 року, а також Руська християнська народна партія на чолі з отцем Августином Волошиним.

У процесі демадяризації “збаламученої напівінтелігенції та духовенства”, яке насаджувало населенню москвофільські суспільні ідеали, провідну роль мала “Просвіта” з її численними філіями в провінції. Селянські маси легше сприймали нове національно–політичне світобачення, аніж вихована в мадярському дусі закарпатська інтелігенція, яку важко було вирвати з сяєва мадярської культури і кинути в море національного руху свого власного народу.

Суспільна боротьба за відродження українства тут зазнавала і погромів, і зрад, і прозрінь, і принижень, і