Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Військове звання на момент завершення Другої світової війни – «генерал-полковник інженерно-артилерійської служби». Устинова в жодному разі не можна було призначати керівником військового відомства. Тому що це означало пустити цапа (ВПК) у «засіки батьківщини». Військово-промисловий комплекс ненажерливий. Шлунок у нього бездонний. ВПК – це тисячі заводів і фабрик. І всі вони мають працювати. Працювати безупинно. В СРСР ВПК за великим рахунком і був самою економікою. Майже не існувало підприємств, навіть цивільних, які б не працювали на це чудовисько. Меблеві фабрики робили кольби (приклади) для автоматів та держална для саперних лопат; текстильні – тканину для солдатських штанів і брезент на плащ-намети; автозаводи випускали вантажівки і тягачі передусім для військових потреб, а вже потім для народного господарства. І навіть у жіночих виправно-трудових колоніях для армії і флоту шили кальсони та натільні сорочки зразка 1914 року.
Зрозуміло, що керівник ВПК на посаді міністра оборони опікувався передусім інтересами ВПК. Устинов, навіть якби хотів – нічого вдіяти не міг. Бо цей монстр від самого початку мав порочну структуру і принципи функціонування. Як працює військова промисловість в тих таки США? Ніяк. Немає її. Там держава розміщує замовлення у цивільних компаніях. Ті замовлення контролює Конгрес, перед яким генерали обумовлюють об’єм замовлень. Конгресмени відповідають перед виборцями – тобто платниками податків – куди і на що йдуть їхні гроші. Тому конгресмени кровно зацікавлені, аби апетити військових не перевищували розумні об’єми. Військовим завжди мало, але система громадського контролю їх стримує, а парламентські дебати щодо оборонного бюджету демонструють по телебаченню. Кожен конгресмен і сенатор прагне показати перед виборцями, що він, мов лев, бореться за кожен цент з їхніх податків. І ще. В США танки та іншу бойову техніку розробляють приватні компанії на замовлення уряду. Розробляють у жорстокій конкуренції за співвідношенням «ціна-якість». Переможцю дістається замовлення і державу не хвилює, як те замовлення виконуватиметься. Основний середній танк М-1 «Абрамс», наприклад, у важкій конкуренції з «Дженерал Моторз» розробила компанія «Крайслер» і отримала підряд лише тому, що за приблизно рівних інших характеристик, її бойова машина була суттєво дешевшою.
В СРСР депутатів з числа доярок-«трохтисячниць» і шахтарів- «стаханівців» до контролю над воєнним бюджетом не допускали. Якщо вони там за щось і голосували – то лише «в цілому» та «одноголосно». Все було засекречено, а громадянина, який забажав дізнатися, скільки ж в СРСР танків і скільки коштів на них витрачено, було би звинувачено у шпигунстві на користь розвідки Уругваю та відправлено на 15 років баланду хлебтати. В умовах абсолютної безконтрольності з боку суспільства численні впливові радянські чиновники максимально просували кількість замовлень. Ті ж танки клепалися не по 100-200 на рік, як в США, а тисячами. Держава замовляла ті танки на власних заводах. Коли вже в часи перебудови і гласності хтось із журналістів спитав одного з радянських генералів, навіщо було будувати стільки танків, той відповів по-сократівськи – теж запитанням: а що, ми мали закрити танкові заводи й викинути людей на вулицю?
В США так і робилося: «Крайслер», якщо не мав замовлень, консервував свій завод, а робітників або перекидав на інше виробництво, або на біржу праці, а ринок звільнену робочу силу перерозподіляв. Радянська система була побудована інакше і за цим принципом діяти не могла. В СРСР навіть бірж праці не існувало – останню закрили ще 13 березня 1930 року й оголосили, що в СРСР безробіття «переможено».
Як результат, наприкінці 70-х років ХХ століття за бурхливої діяльності Дмитра Федоровича Устинова та інших керівників ВПК, які успішно використовували Брежнєва, підтримуючи його у протистоянні з Косигіним, склалося становище, про яке британський історик, спеціаліст по Холодній війні, професор Стенфордського університету Девід Холлуей висловився образно – в СРСР немає військово-промислового комплексу – він сам ним і є. Існує такий закон: держава не може витрачати на воєнні потреби більш ніж 5% об’єму внутрішнього валового продукту. В іншому випадку економіка і фінанси не витримують, починаються стагнація та падіння. Чим більше відсотків «зашкалює» за показник 5 процентів – тим крутіше піке. Аж до переходу у штопор. «Метастази мілітаризму вразили владні структури, держапарат, науку, економіку країни. Пошлюся на те, що 83% вчених і технологів займалися військовою і парамілітарною тематикою.
Більше чверті ВВП Радянського Союзу поглинав ненаситний Молох. Експерти відкритим текстом намагалися переконувати можновладців: ми займаємося самоїдством, обслуговуванням доктрини США, націленої на доведення нашої країни до економічного і соціального колапсу» [211].
Це вже не просто якийсь «експерт» писав. Валентин Михайлович Фалін – колишній радянський дипломат, референт Хрущова і Громика, у 1976-1986 роках член Центральної ревізійної комісій ЦК КПРС, а пізніше кандидат і член ЦК КПРС. Він та інші бачили, до чого йде. Він недаремно згадав про доктрину США. Була така, спрямована на виснаження СРСР. Частиною її стала СОІ – «Стратегічна оборонна ініціатива», що її оголосив президент США у 1983 році. То був величезний обман, як кажуть, «фейк», який змусив СРСР вкласти гігантські кошти у розробку – як висловився радянський академік Кокошин – «асиметричної відповіді». Фалін наводить аргументи академіка Андрія Дмитровича Сахарова та його колег: «А. Д. Сахаров взагалі пропонував не обслуговувати вашингтонську стратегію розорення Радянського Союзу гонкою озброєнь. Він виступав за розміщення уздовж Атлантичного і Тихоокеанського узбережжя США ядерних зарядів по 100 мегатонн кожен.
І при агресії проти нас або наших друзів, натиснути кнопки. Було це сказано ним до сварки з Микитою Сергійовичем у 1961 р. через розбіжності з приводу випробування термоядерної бомби потужністю в 100 мегатонн над Новою Землею. Не лише Сахаров застерігав радянське керівництво проти занурення країни в бездонний вир гонки озброєнь. І. М. Острецов з товаришами доводив у 70-80-х
