Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

Прибиральниця – не технолог, прибиральницю завжди нову можна взяти. Чому я упевнений, що так і було? Бо в нашому радгоспі, де я виріс і навіть трохи встиг попрацювати, така само система була. Томати на полях збирати треба. Це у клятій капіталістичній Іспанії цю роботу виконуує спеціальний комбайн – збирає, сортує і в ящики вкладає. А в СРСР це робили вручну. Сезонні робітники, переважно жінки – т. з. ланки. Зарплата у них – 2 рублі двадцять копійок. Якраз на кілограм «Лікарської» з копит і сечових міхурів. Але не за гроші вони йшли сюди працювати. Кожна приїздила на роботу з відром, яке везла додому наповнене відбірними томатами. І так щодня. Частину собі, частину кумі (яка розплачувалася винесеною з м’ясокомбінату ковбасою), частину – на продаж.

Масштаби розкрадань в СССР просто вражають…

Це банальна крадіжка. Але керівництво радгоспу на неї очі заплющує. Бо іншого заохочення для того, аби жінка під сонцем на полі вісім годин рачкувала, немає. Не можна більш ніж 2 рублі двадцять копійок платити – за це посадять.

Бригадири стежили лише за тим, аби ніхто не нахабнів і не брав два відра. І якщо раптом суворі хлопці з відділу боротьби із розкраданням соціалістичної власності влаштовували засідку на дорозі з села – жінок або попереджали, або з хлопцями домовлялися – хапати лише тих, хто «взяв» понад дозволене.

Так працювала система. На цій системі з другої половини 60-х років почала формуватися особлива каста, яких називали «цеховиками». Сутність цього феномену в тому, що на тих таки державних підприємствах на «зекономленій сировині» підпільно вироблялася продукція, яка реалізовувалася через неофіційні торгівельні структури. Та й через офіційні теж. Підпільні підприємці існували в СРСР і раніше – ми уже про них згадували. Але розквітнули вони саме після реформ Косигіна і згодом. Народ почав отримувати трохи вищу зарплатню. Почали платити (хоч і мізер) колгоспникам. Відповідно, збільшився попит на товари широкого вжитку, а отже склався їх дефіцит. І тут на «допомогу» приходили підпільні підприємці й торгівці. Але не ними єдиними.

Маса зловживань відбувалася й у народному господарстві на усіх рівнях від виробництва до магазину. У колгоспі розбовтували водою молоко. А щоб молокозавод його прийняв – «підмазували» директора. Молокозавод виробляв з цього розбавленого молока вершкове масло, перевищуючи норму вмісту пальмової олії лише на 2-3%, але за умови виробництва десятків тонн продукції виходило непогано. І знову «підмазувалося» начальство та контролюючі органи. І так знизу догори. Аж до самих міністерств та ЦК КПРС. Ось сидить чиновник. Від нього залежить розподіл автомобілів ВАЗ-2101 «Жигулі». Саме навесні 1970 року новий автозавод у Тольятті дав перші автомобілі. Він може вам дати білу машину, а може зелену. А вам червону хочеться. Нема проблем – «домовимося». І хіба це порушення закону – догодити гарній людині кольором, простежити, щоб усі інструменти і «запаска» були у наявності і щоб без подряпин? Але підійти до нього можна лише через знайомого. Це називалося «блат». Та ж корупція, лише у профіль. Або треба гарної ковбаски на презент лікарю, який робитиме операцію вашій дружині.

В магазині на вітрині «Московської» немає. Зате є в підсобці. І якщо у вас знайдеться підхід до завідуючої магазином – ви ковбасу купите, щоправда з невеличкою націнкою. Треба ж людині віддячити за послугу. І так сталося, що в Радянському Союзі приймальник склотари, рубач м’яса на базарі, продавець, вантажник в гастрономі, офіціант, завмаг, таксист, банщик були найпрестижнішими професіями. Уся ця потужна хвиля захлеснула країну, цілковито її розклавши.

У 1969 році розкрилася масштабна торгівля посадами в Азербайджані. Розкрилася не завдяки правоохоронцям, а через внутрішні чвари. «Азербайджанська справа шокувала радянських громадян: виявляється, в СРСР можна купити будь-яку посаду! На саркастичне запитання одного з партійних керівників «Ну й скільки вартує нині суддя?» – чекісти дали цілком конкретну відповідь. Як виявилося, вирішувати долі людей можна було лише за 30 тисяч рублів; стільки ж коштувала посада прокурора. І це були найдешевші з «лотів». Посада другого секретаря райкому коштувала 100 тисяч рублів, першого – 200 тисяч. У цьому ж ціновому діапазоні перебували «хлібні місця» ректорів місцевих вузів, начальників райвідділів міліції, міністрів соціального забезпечення та комунального господарства» [208]. Така само ситуація була і в сонячній Грузії, і на благословенних землях України, і в Москві. Посада директора театру у Києві – 10 тисяч рублів. Директора гастроному у Москві – від 50 тисяч в залежності від району та величини. Від 5 тисяч давали за місце продавця пива на розлив.

Найцікавіше, що корупціонерам, крадіям та хабарникам надавали заступництво найвищі посадові особи СРСР. «У 1978 р. вибухнула гучна справа «Океан», в результаті якої посадили багатьох партійних керівників у Краснодарському краї. Заступника голови Мінрибгоспу В. Ритова було засуджено до розстрілу, а міністра О. Ішкова змусили повернути в казну 260 тис. руб. доведених хабарів і відправили на пенсію. За нього заступився сам Брежнєв» [209]. Такі діяння Леоніда Ілліча зараз називаються «кришуванням». Та і сам він мав рильце у пушку. Ляпкін-Тяпкін з комедії Миколи Гоголя «Ревізор» брав хабарі борзими щенятами. А Леонід Ілліч – борзими машинами. Генсек дуже любив автівки та поїздки з вітерцем. Машин було у нього кілька десятків. Звісно, більшість – «подарунки». Наприклад, італійські комуністи подарували йому спортивний «Мазератті».

Звідки у комуністів гроші на такий подарунок, цікаво? Утім, він цілком окупився з огляду на те, що СРСР витратив не один мільйон доларів на підтримку італійської компартії. Там ще з рішенням на користь італійської компанії «Фіат» (з якою у тамтешніх комуністів були цікаві стосунки) щодо будівництва автозаводу у Тольятті є питання.

А 1968 року американський бізнесмен Арманд Хаммер подарував Брежнєву унікальний «Роллс-Ройс Срібна Тінь» – у світі було лише 5 таких автомобілів. Ще у 1961 році американець запропонував керівництву СРСР побудувати у Тольятті хімічний комбінат для виробництва мінеральних добрив потужністю 50 мільйонів тонн на рік. Але справа просувалася туго. Після коштовного подарунка Брежнєву вона пішла краще. А пізніше від комбінату було побудовано (теж за участі Хаммера) аміакопровод до Одеси. Там аміак перевантажували на танкери і везли до США, де він надходив на хімічний завод, що належав тому ж таки Хаммеру. Але домовимося – Леонід