Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

“Їх [національних меншостей] товариства й громади будуть вільні од усякого примусу до звичаїв чи мови українського гурту, матимуть волю закладати свої школи — нижчі, середні й вищі, — й волю приставати до всякої спільноти з гуртом тих народів, од котрих одійшли до України ті громади, виселки й товариства. Такі працюючі чужинці будуть для українців узлами, котрі прив’язуватимуть їх до всіх сусідніх пород [націй], з котрими українці повинні приступити до великої всепородної вільної спілки (інтернаціональної федерації)”[550].

Я пропоную закінчити виклад ідей Драгоманова щодо українсько-єврейських взаємин кількома критичними заувагами. Очевидною є певна обмеженість його думки. Так, Драгоманов мав схильність надто беззастережно говорити про єврейський “паразитизм”. У цьому можна добачити відбиток упередження, спільного для українських і російських народників, які часто ототожнювали продуктивну працю з фізичною. Іншою прогалиною у його мисленні був брак визнання духовної вартості іудаїзму як релігії та його незамінної функції у збереженні єврейської національної самобутності. У цьому відношенні Костомаров був проникливішим, аніж Драгоманов. Можна лише додати, що Драгоманов, агностик{92} і войовничий антиклерикаліст, демонстрував таке саме упередження у своєму трактуванні ролі релігії в житті українського народу. Однак вади Драгоманова щедро компенсуються очевидно високими заслугами його інтелектуальних досягнень. Піонерський характер його концепції недавно підкреслив ізраїльський історик Моше Мішкінський: “Справді, Драгоманов безсумнівно був першим радикальним політичним мислителем, який спробував сформулювати розумний погляд на єврейське питання в імперії і зокрема — в Україні”[551]. Драгоманов справедливо твердив, що нормалізація українсько-єврейських відносин залежить від соціально-економічної перебудови як єврейської спільноти, так і всього українського суспільства; з його пропозицією щодо інституційної системи національно-культурного плюралізму він далеко випереджував свій час. Найбільше варта похвали й наслідування його основоположна гуманістично-демократична традиція і прагнення до об’єктивності та раціональності в трактуванні проблеми, складний характер якої він повністю усвідомлював.

Третьою постаттю, чиї ідеї я розглядатиму, був галицько-український письменник і вчений Іван Франко. Він був людиною справді дивовижної продуктивності й багатогранності. Його творча спадщина охоплює поезію, прозу, літературну критику, історичні й фольклористичні дослідження та політичну публіцистику. У всіх цих сферах він зробив видатний внесок. В ідеологічному плані Франко був учнем Драгоманова, який мав творчий вплив на його інтелектуальний розвиток. Проте в пізніші роки Франко поступово відійшов від суто драгоманівської доктрини. Політичну філософію зрілого Франка можна означити як демократичний націоналізм. Різноманітні єврейські теми посідають помітне місце у Франкових писаннях[552]. Так, у наукових працях він досліджував гебрейські впливи у староруській літературі й українському фольклорі. Біблійні мотиви дуже часто зустрічаються у Франковій поезії, як наприклад в епічній поемі “Мойсей” (1905), яку вважають його шедевром. У повістях та оповіданнях із тогочасного галицького життя Франко часто змальовував єврейські характери. Однак усе це виходить за межі даної статті.

Тут я розглядатиму Франка як суспільно-політичного мислителя, а не як письменника і вченого. У публіцистичних писаннях він не раз торкався питання українсько-єврейських взаємин. Ранні виступи Франка з цього приводу були позначені впливом Драгоманова, хоч вони стосувалися спеціально галицьких умов, тоді як Драгоманов мав на увазі переважно підросійську Україну. Франкові пізніші твердження більш оригінальні і через це мають спеціальний інтерес для історика ідей.

Стаття “Семітизм і антисемітизм в Галичині” (1887) показова для драгоманівської фази Франка[553]. Його політичне кредо можна прочитати у ствердженні: “Жадна релігія, жадне переконання, жадна раса і жадна народність не були й не можуть бути предметом нашої ненависті. Таким предметом були й лишаються на все тілько всякий утиск, усякий визиск”[554]. Франко багато писав про переважання євреїв в економіці Галичини: майже вся торгівля та промисловість краю була в єврейських руках, і дедалі більша частка земельних маєтків переходила від польських поміщиків до євреїв. На думку автора, ці явища загрожували не лише неєврейським національностям Галичини, але й самим євреям. Українці й поляки повинні змагати до рівного з євреями становища в економічній сфері й крайовому урядові слід підтримати ці зусилля. Внутрішня реформа єврейської спільноти — то обов’язок самих євреїв, але взаємини між євреями та неєвреями мають бути полагоджені шляхом взаємного обговорення. Нарешті, роблячи огляд недавніх польських пропозицій, Франко висловився щодо єврейської асиміляції й еміграції. Він дав обмежувальну інтерпретацію поняття асиміляції, зводячи її до “задачі горожанського зрівняння на основі рівних прав і рівних обов’язків”[555]. Він наголошував, що асиміляція у правильному її розумінні не означає ані релігійного відступництва, ані поглинення всієї єврейської маси корінними націями, що за галицьких умов є нездійсненним і небажаним. Щодо еміграції, вона може бути корисна як клапан безпеки і тому прийнятою з радістю, за умови, що буде частковою, поступовою і добре спланованою; вона може також стати основою для майбутньої національної самостійності єврейського народу[556].

Натяк на можливу єврейську національну самостійність інтригує, але Франко не розробив його докладніше у статті 1887 року. Він торкнувся цього питання через дев’ять років у рецензії на славетний трактат Теодора Герцля “Єврейська держава” (”Der Judenstaat”, 1896)[557]. Ми знаємо, що Франко і Герцль (1860–1904), основоположник і пророк сіонізму, зустрілися у Відні в лютому 1893 р. й справили один на одного добре враження[558]. Франкова рецензія з’явилася вже за три тижні після публікації праці Герцля, що не лише підтверджує його виняткову інтелектуальну проворність, але також наводить на думку, що книжка мала викликати відповідний резонанс у його голові. Франко перерахував основні положення Герцля з прихильністю; його єдине застереження, що Герцль, можливо, недооцінив практичні труднощі, пов’язані з заснуванням єврейської держави. У висновку до цієї рецензії сказано: “План, однак, без сумніву, має перед собою майбутність, і якщо сьогоднішнє покоління виявиться ще недозрілим до нього, то він мусить з часом дочекатися молоді, яка захоче і зуміє його виконати”[559].

Позитивну оцінку Франком ідеї єврейської державності треба розглядати в контексті еволюції його української національно-політичної програми. Після смерті Драгоманова у 1895 р. Франко відійшов від філософського анархізму свого наставника й прийняв концепцію української державної самостійності. Ми не знаємо, чи читання Герцлевої “Єврейської держави” підштовхнуло його в цьому напрямку. Але знаменним є те, що на захист ідеї української державності Франко висував аргументи, дуже близькі до наведених у його рецензії на книжку Герцля. Франко вірив, що для України, як і для єврейської нації, ідея незалежності була нереалістичною, “поза межами можливого”, з погляду тогочасної практичної політики. Водночас він твердив, що ця ідея, або радше ідеал, може стати надихаючим дороговказом для національно-визвольного руху, і що його майбутня реалізація залежатиме