Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Щоб зрозуміти Франка як людину, слід знати, що його життя пройшло під знаком трагедії: злидні, зудари з владою, які кілька разів заводили його до в’язниці, нещасливе кохання, недібране подружжя, нездійснені надії на академічну кар’єру та, накінець, передчасний фізичний і духовний занепад. Його відповіддю на всі удари долі була ще інтенсивніша творча праця. Він не залишив її навіть у свої останні роки, коли його руки були спаралізовані, а його могутній розум частинно розладнався. Труди Франка справді заслуговують на назву Гераклових, але він сам ледве чи дав би свою згоду на таке високолетне слово. Постаті, що під ними Франко любив себе поетично зображати, були звичайно прості трудівники: каменяр, муляр, або сільський коваль (ремесло його батька).

Франка не можна зарахувати ані до вершинних геніїв, ані до професійних борзописців. Ми радше бачимо в ньому визначний талант, обдарований плідним і енциклопедичним інтелектом, що вмів творчо реагувати на багато різних спонук та інспірацій. Проте навіть його кращі твори часто позначені тим, що вони написані надто поспішно. Як зауважив один критик, читаючи Франка, ми не можемо раз у раз не жаліти, що автор не дав дозріти своєму багатообіцяючому замислові замість того, щоб зірвати ще зелений овоч[565]. Сам Франко був добре свідомий цієї своєї вади. Хоч мало схильний до того, щоб розчулюватися над самим собою, він інколи гірко скаржився на долю, яка не давала йому можливости досягти власних найвищих мірил. Головними причинами цього розпорошення творчих сил були відносно нездиференційований стан української культури того часу та своєрідні суспільні відносини в рідній для Франка Галичині. Він уважав за свій обов’язок не відмовлятися від жадної послуги, про яку його просили та яку він міг віддати. Додаймо, що велика частина його енергії була спрямована на практичні завдання. Він був чинний як громадський діяч, політик, популярний доповідач, редактор, організатор наукових дослідів та як ментор двох поколінь української інтелігенції в Галичині.

Про ширину Франкових здібностей свідчить його володіння мовами іншими, ніж українська. Він досконало знав польську, російську й німецьку, деякі його твори були написані цими мовами. Зрозуміло, що ці неукраїнські твори Франка мали переважно науковий і публіцистичний характер. Проте навіть частина його художньої прози була спершу створена по-польськи. Неукраїнські твори Франка, хоч відомі спеціялістам, тяжко приступні, бо їх не включали до існуючих збірних видань. Тому доводиться привітати ініціятиву Німецької академії наук у східньому Берліні, що вирішила випустити окремою книгою німецькомовні писання Франка. Це здійснено у співпраці з Інститутом літератури Академії наук УРСР. Метою цієї публікації було, як сказано у вступному слові, спричинитися до поліпшення німецько-українських взаємин, які “зазнали страшного обтяження в недавньому минулому” (стор. V). Головним редактором книги є Едвард Вінтер, заслужений дослідник взаємовідносин між Німеччиною та слов’янськими народами та духової, зокрема релігійної, історії слов’янського світу. Він має у своєму доробку блискучу студію: “Візантія й Рим у боротьбі за Україну” (“Byzanz und Rom im Kampf um die Ukraine”. Leipzig, 1942)[566].

Німецькі писання Франка, об’єднані в “Причинках до історії й культури України”, систематично упорядковано в наступних розділах: “Автобіографічні твори”, “Причинки до історії (української) літератури”, “Художні твори” (поділені на наступні підрозділи: переклади Франка з української усної словесности, його переклади поезій Тараса Шевченка та, накінець, німецькі версії деяких його власних новель) і серія статей на поточні теми, під заголовком “Причинки до критики суспільних відносин”. Додаток обіймає листи до Франка від його німецьких і австрійських кореспондентів. Упорядники прибавили передмову й обширний коментар. Сам текст Франка, за виключенням усіх додаткових матеріялів, покриває 400 сторінок. Проте, в цьому товстому томі не знаходимо всіх Франкових писань німецькою мовою. Як пояснено у вступному слові, редакція вирішила поминути наукові студії Франка, присвячені церковнослов’янській та староруській літературам і українській етнографії.

З-поміж автобіографічних писань найцінніша записка, що її Франко в 1909 році подиктував для використання редакцією “Енциклопедії Гердера” (“Herders Konversations-Lexicon”). Читача чекає потрясення й відрух мимовільного зворушення, коли в середині цього тверезого, ділового звідомлення він раптом зустрічає пасус (стор. 49), в якому Франко зовсім спокійним тоном сповіщає, що останнім часом він увійшов у зв’язок зі “світом духів” та що “його руки стали нездатними до вжитку через приложення духової речовини”.

Франкові літературні переклади, зібрані в “Причинках”, приносили німецькому читачеві доволі широку добірку зразків української усної словесности і красного письменства. Здається, що, підбираючи свої власні новелі до перекладу, Франко давав перевагу тим, що мали актуальний громадський інтерес. Наприклад, оповідання “Свинська конституція” показує, як галицьке начальство більше дбало про безрогих, ніж про селян. “Гострий-прегострий староста” змальовує кар’єру типового австрійсько-польського бюрократа. Частина книги, присвячена історії літератури, складається з чотирьох загальних оглядових статей про українську літературу й декількох есеїв про поодиноких письменників та деякі спеціяльні питання, що один з них на тему — “Шекспір серед русинів”. Нагодою для написання останньої статті було Франкове інтенсивне зацікавлення Шекспіром, коли він редагував і підготовляв до друку десять його п’єс, перекладених Паньком Кулішем (1817–1899), який залишив їх у рукописі.

Найцікавіші з-поміж німецьких писань Франка, принаймні з погляду історика, його політичні статті. Він був співробітником кількох німецьких і австрійських часописів, причому особливо тісні стосунки утримував з віденським демократичним тижневиком “Die Zeit”, постійним кореспондентом якого був він від 1896 до 1905 року, звітуючи про відносини й події в Галичині. Двадцять дев’ять статей, що їх зібрано в даній книзі під дещо незграбним наголовком, “Причинки до критики суспільних відносин”, доводять, що з Франка був першорядний політичний публіцист. Вони багаті на фактичні подробиці, ерудитні, майстерні зі стилістичного погляду, особливо в застосуванні іронії й недоговорень, надхненні пристрасною любов’ю до справи визволення рідного народу, але разом з тим і дисципліновані, об’єктивні й ясні у способі викладу. Франко веде мову про такі питання, як вибори й виборчі зловживання в Галичині, звичаї й методи поведінки австро-польської адміністрації й польської поміщицької кляси в провінції, польсько-українські стосунки, аграрні відносини й селянські заколоти, заморська еміграція та проблеми шкільництва й народної освіти. Жаден історик тієї доби не має права поминути авторитетних свідчень Франка. Зокрема дві статті мають виняткове значення: “Поляки й русини” (1897) та “Селянські страйки в Галичині” (1902). Остання дає проникливу оцінку аналізу великого страйкового руху, що його на переломі століття українські селяни й сільські робітники Східньої Галичини підняли проти польських лятифундій; несподіванкою для читача буде, що прикладом, який дав надхнення провідникам страйку,