Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

деяких аспектів єврейського питання, що їх звичайно не помічали політичні мислителі його часу. Голда Патц, дослідниця російського федералізму, твердить: “Драгоманов по-справжньому намагався зрозуміти єврейську проблему і очевидно, що часом йому вдавалося осягнути традицію цього народу в її найістотнішій точці. Найбільша біда єврейських мас на Україні полягала в тому.., що державні закони суворо обмежували їхнє право на чесну, продуктивну працю. Драгоманов шукав гуманного розв’язання єврейської проблеми“[505]. Давид Заславський, радянський біограф Драгоманова, називає його попередником єврейського соціалістичного і робітничого рухів: “Зайве казати про глибину цих спостережень [Драгоманова з єврейського питання]. Драгоманов в житті єврейського народу побачив явища і процеси, які єврейська соціалістична інтелігенція почала бачити лише за десять-п’ятнадцять років по тому... Неможливо було ясніше і точніше сформулювати завдання, які згодом лягли в основу перших єврейських робітничих гуртків, згодом Бунду та інших соціалістичних і комуністиччних робітничих організацій, які працювали серед єврейського пролетаріату”[506].

Оригінальність Драгоманова полягала в його переконанні, що, аби розв’язати єврейське питання на Україні, треба не лише соціально та професійно перебудувати єврейську спільноту, але й надати їй можливість корпоративного існування та самоуправління, принаймні у культурних справах. Цей погляд суперечив припущенню, що його поділяла більшість європейських лібералів XIX ст.: вони гадали, що забезпечення рівних особистих прав відкриє шлях поглинанню єврейських меншостей націями, серед яких євреї живуть. Це не проста випадковість, що програму єврейської національно-культурної автономії сформулював український політичний мислитель. Сила драгоманівської формули в тому, що вона не є просто розумною вигадкою окремого теоретика, а закорінена у певних об’єктивних чинниках українського життя.

Політика, яку більшість європейських націй слідом за французькою революцією і наростанням лібералізму вибрала щодо своїх єврейських меншостей, була політикою емансипації й асиміляції. У країнах Західної Європи вона здійснювалась успішно, хоча подекуди траплялися невдачі. Ця політика зустрілася з додатковими перешкодами у Східній Європі, де великі й компактні єврейські групи не могли, навіть якби хотіли, легко злитися з місцевими націями. Як твердить один із дослідників польської історії XIX ст., “переважна більшість євреїв залишалася поза межами польського суспільства... Ті родини єврейської інтелігенції, які одержали польську освіту, швидко асимілювалися... Проте до мас ці ідеї не доходили...”[507].

У випадку України, асиміляційний підхід до єврейської проблеми взагалі не можна було застосувати. Україна не мала національної буржуазії, а, отже, не існувало українського соціального класу, з яким євреї могли б асимілюватися. Містечковий або сільський єврей жив у тісному симбіозі з українським селянством, але ніколи не виникало питання про те, щоб він сам став селянином. Будь-яка мислима асиміляція могла б бути на користь лише російському чи зрусифікованому (або ж у західних областях України, польському та сполонізованому) міському населенню, що українські патріоти навряд чи сприйняли б прихильно. Тому перед українською політичною думкою постало завдання сформулювати відповідь на проблему українсько-єврейських взаємин на іншій неасиміляційній основі. Як ми бачили, вироблена Драгомановим програма передбачала координацію між українськими й єврейськими спільнотами без будь-якої думки про злиття. Цей плюралістичний підхід мусив сподобатися єврейським групам, таким як сіоністи і споріднені з ними течії, що відкидали асиміляцію і дбали про збереження національної самобутності. На цій платформі стала можливою політична співпраця між українцями та євреями. Це, звичайно, не стосувалося всіх українців і всіх євреїв. Нездатними до співпраці були, з одного боку, прихильники українських антидемократичних, шовіністичних течій (особливо ті, які на Західній Україні у міжвоєнний період орієнтувалися на європейські режими фашистського типу), а з другого — верства асимільованих євреїв, що прийняли російську культуру й російську політичну поставу. Прикрий досвід Драгоманова у 1880-х роках став ніби знаком, що українським патріотам годі сподіватися від зрусифікованих євреїв розуміння своїх прагнень.

Обсяг цієї статті не дає можливості ширше обговорити історію українсько-єврейських взаємин за сімдесят п’ять років від часу смерті Драгоманова. Обмежуся лише кількома заувагами щодо того, як впливали на українське мислення з цього питання драгоманівські ідеї. Я не маю на увазі, що в тих випадках, про які я казатиму, був безпосередній вплив творів Драгоманова. Було б точніше сказати, що сама логіка життя спонукала українських демократичних мислителів і державних діячів, що намагалися розв’язати єврейське питання, іти слідами Драгоманова.

У 1907 р. відбулися перші вибори до австрійської Державної ради (парламенту) на основі загального виборчого права. Українці в Галичині скористалися з демократизації конституційного ладу Австрії для того, щоб заатакувати традиційну польську гегемонію в краю. Один із українських політиків писав пізніше про ці пам’ятні вибори: “...Нав’язано зносини з партією жидів-сіоністів, щоби відірвати переважну частину жидів від спільної акції з поляками. Ми поставили тоді жидам одверту альтернативу: союзник мого ворога — мій ворог, ворог мого ворога — мій союзник! Жиди-сіоністи рішились піти з нами”[508]. В цю справу втрутився галицький намісник граф Анджей Потоцький, намагаючись переконати українських лідерів аби вони облишили свій союз із сіоністами, але марно. У міських виборчих округах, де українці не мали жодної надії на перемогу, вони віддавали свої голоси за кандидатів-сіоністів, тоді як у сільських дільницях євреї підтримували українських кандидатів. Завдяки українській допомозі до віденського парламенту вперше обрано двох сіоністських депутатів.

Українська революція 1917–1921 років потвердила передчуття Драгоманова про можливі антиєврейські заворушення: навесні 1919 р. Правобережжя стало сценою жорстоких погромів. З другого боку, “Україна була першою у світі державою, що запровадила екстратериторіальну культурну автономію для національних меншостей”[509]. Самоуправління для меншостей урочисто пообіцяв Третій Універсал 20 листопада 1917 р., яким революційний парламент України Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки. Ця обіцянка була здійснена Законом про національно-персональну автономію від 22 січня 1918 р.[510] Видатний дослідник українсько-єврейських взаємин так описує наслідки закону про автономію: “Тут на Україні єврейське національно-політичне життя характеризувалося особливо великими досягненнями. Тут був зреалізований спільний для всіх єврейських груп ідеал національної автономії. Міністр у єврейських справах входив до уряду країни як офіційний представник єврейського населення й захисник його національних прав та інтересів. Представники п’яти єврейських партій засідали у революційному парламенті країни. Шляхом демократичних виборів було створено сотні місцевих єврейських муніципальних органів управління. Ці громади вибрали у свою чергу Тимчасові єврейські національні збори”[511].

Закон про національно-персональну автономію та засновані відновідно до нього установи впали разом із самостійною Українською Народною Республікою. Проте багато з того, що було досягнуто, зберігалося ще близько десяти років після встановлення радянської влади. “Меншості на Україні протягом 1920-х років і далі користувалися широкими юридичними правами в галузі освіти, місцевого самоврядування, судової адміністрації; і щоденна практика великою мірою відповідала букві закону”