Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ І ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКО-ЄВРЕЙСЬКИХ ВЗАЄМИН{87}
Петрові Равичу, товаришеві моєї молодості
Видатний український політичний мислитель другої половини XIX ст. Михайло Драгоманов (1841–1895) розглядав проблеми свого рідного краю у широкому міжнародному контексті. Він поєднував специфічні українські національні завдання з програмою реорганізації Східної Європи в цілому[464].
Серед питань, які привертали увагу Драгоманова, були питання єврейської меншості на Україні та українсько-єврейських взаємин взагалі. Дим проблемам він присвятив помітне місце у своїх творах. Погляди Драгоманова на єврейське питання містили в собі як соціологічний аналіз умов життя єврейського народу на Україні, так і програму дій. Спроби Драгоманова здійснити цю програму протягом його політичного життя мали невеликий безпосередній успіх. Але його концепція справила довготривалий творчий вплив на розвиток української політичної ідеології.
Першою заявою Драгоманова з єврейського питання була стаття “Євреї і поляки в Південно-Західному краї” (“Евреи и поляки в Юго-Западном крае”)[465], написана 1875 р. “Південно-Західний край” — тодішня адміністративна назва трьох губерній: Київської, Волинської і Подільської. Ця територія більш відома як Правобережна Україна. Вона належала Польщі до її другого поділу (1793) і входила до “смуги осілості” для євреїв у Російській імперії. На початку 1870-х років у Південно-Західному краї налічувалося близько 750 тисяч єврейських жителів, або 13% усього населення цієї території[466].
Драгоманов якось зауважив, що позиції, на яких він стояв як автор політичних творів, здебільшого втягували його в полеміку одночасно на два фронти[467]. Де потверджує розглядувана стаття. В ній рішуче спростовано два напрями в політичній думці, які Драгоманов уважав хибними. Прибічники першого погляду підтримували систему дискримінації євреїв у тій формі, в якій вона існувала в тогочасній Росії, прибічники другого — виступали за емансипацію євреїв, гадаючи, що ця проблема має бути розв’язана шляхом надання єврейській меншості рівних громадянських прав. Як пояснював Драгоманов пізніше, зрівняння прав було, звичайно, вкрай потрібним, але “саме по собі [воно] мало змінить суть становища єврейських мас і їхні відносини з християнськими масами”; безпосередньо з цього скористалася б лише меншість із числа заможних і по-європейському освічених євреїв[468].
Статтю “Євреї та поляки в Південно-Західному краї” Драгоманов писав за умов цензури, і його критика тогочасних умов мала бути дещо обережною. Але все одно загальна спрямованість його аргументації очевидна. Драгоманов тлумачив дискримінацію євреїв у Росії як “пережиток середньовічних забобонів” і “старих понять про відношення церкви та держави... [Але] тепер не середні віки”[469]. Він гадав, що всі люди демократичних переконань мусять розв’язати “раз і назавжди теоретично питання громадянської рівноправності євреїв з християнамин”[470]. Захисники status quo часто виправдовували накладені на євреїв обмеження потребою захищати селян від лихарства й визиску. Драгоманов відкидав цей аргумент як облудний. Він доводив, що тогочасні російські закони, прикрі і принизливі для євреїв, не охороняють інтересів селянства. Дискримінаційні закони та правила створюють живильний грунт для хабарництва. “Кому.., крім дрібних чинів поліції, принесло користь [насильне] переселення євреїв з одних кварталів Києва до інших?”[471].
Критикує Драгоманов і прибічників емансипації євреїв. Ліберальну єврейську пресу він винуватив у тому, що вона “тільки й говорить про утиски євреїв з боку християн і зовсім не застосовує критики щодо своїх, за винятком тільки скарг, і то посередніх, на своїх “старовірів”, закорінених у справі здійснення зовнішніх обрядів”[472]. Драгоманов не розробив цієї тези детальніше, але з того, що він сказав в інших випадках, здається зрозумілим, що він мав на увазі неспроможність прогресивних, європеїзованих євреїв відмежуватися від експлуататорської практики їхніх одновірців із містечок та сіл у торговельних справах із селянами. Драгоманова обурювала постава тих євреїв, що незмінно вважали себе невинними жертвами й не хотіли поділяти відповідальності за своє скрутне становище та ворожість, з якою вони стикалися.
Драгоманов уважав, що плідне обговорення єврейського питання вимагає розглядати всі його істотні аспекти, а не зосереджуватися лише на одному з них — такому, як правові обмеження єврейської меншості. Свої погляди на становище євреїв на Україні він підсумував таким чином: а) євреї переважно зосереджуються на певних купецьких заняттях; б) ці купці та посередники виконують важливу економічну функцію, “особливо тепер, при переході від натурального до грошового господарства”[473], але їх непропорційно багато; в) давня традиція відокремлення зміцнила єдність єврейської громади, члени якої виявляють схильність не допускати сторонніх у своє середовище і діяти монопольно; г) єврейська громада внутрішньо поділена на багатих і бідних, експлуататорів і експлуатованих[474].
На підставі цих теоретичних міркувань Драгоманов виробив у загальних рисах програму практичних реформ, “вигідну для більшості і християн, і євреїв”[475], яка, як він сподівався, віддала б належне усім головним аспектам єврейського питання. Це передбачало три сфери діяльності: а) піднесення освітнього та соціально-економічного рівня українського простолюду, звільнення його від експлуатації з боку єврейських купців і посередників; б) “емансипація єврейської маси від забобонів і від експлуатації їх своїми цадиками, багачами”[476]; в) і, нарешті, найлегша частина: звільнення єврейського народу від правової дискримінації, “доти, коли настане час, що прийшов уже для інших європейських країн — час зрівняння прав осіб усіх віросповідань”[477].
Внаслідок репресивних заходів царського уряду проти українського національного руху Драгоманов 1876 року покинув свою батьківщину й уже ніколи не повертався назад. Таємна організація “Київська громада”, одним із провідних членів якої був Драгоманов, уповноважила його стати її представником за кордоном і речником українських інтересів у Західній Європі. Драгоманов осів у Женеві, де він розвинув дивовижну за розмахом діяльність як видавець, журналіст і політичний теоретик. У творах женевського періоду Драгоманов не раз повертався до українсько-єврейського питання, особливо на сторінках російськомовної газети “Вольное слово”, що її він видавав у 1881–1883 роках. Його виступи на засланні стосувалися тих самих тем, яких він торкнувся у статті 1875 року. Але
