Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик
Боярин Вовк запитав найближчих:
— Що за свято у вас сьогодні? Чому дзвонять? Люди вклонилися.
— Радість велика у нас — князь Ігор повернувся!..
— Сокіл прилетів з поля Половецького!
— Тепер і нас захистить, і воїв наших, синів наших визволить із неволі!
— А ми всі станемо за нього горою — насупроти ворога!..
У Ярославни заблищали сльози.
— Де ж він? Князь Ігор?
— На тому кутку... Ми всі туди йдемо!
Разом з народом під’їхала Ярославна до Василькового двору. Тут уже було півсела. Люди товпилися на вулиці, в дворі, поза тинами. Перед княгинею розступилися. А вона пташкою спурхнула з воза — і полетіла через подвір’я в садок.
Ігор сидів на невисокому ослоні відпочилий, умитий м’якою річковою водою, причесаний.
— Княже мій! Ладоньку! — скрикнула Ярославна, простягаючи до нього руки. — А де ж син наш, — князь Влодимир?[80]
Ігор зблід, подався вперед, — і вона ластовенятком упала йому на груди і залилася сльозами.
Він гладив її коси, цілував мокрі щоки, а в самого теж туманились очі.
— Як діти?
— Всі живі, здорові.
— Слава Богу — все тут гаразд... Одно лихо — мій нерозумний похід...
Він не стримався і заридав.
Люди обступили Василькове обійстя — теж плакали, примовляючи:
— Мученик!
— Вирвався із неволі поганської!
— Проторив стежину й іншим... Тепер почнуть повертатися і наші синочки — хто живий зостався!
— Викупить князь!
— Тому й тікав! Хоча міг накласти головою!
До Ігоря долітав цей гомін, і він тут, у цьому звичайному сіверянському селі, серед простих поселян-севрюків, зрозумів, усвідомив, що з вуст людських не злетіло жодного слова осуду, хоч він з тривогою чекав його, що люди ждуть від нього захисту від нових половецьких нападів і визволення сіверянських воїнів із неволі...
Його перенесли на воза, і чималий князівський поїзд рушив у зворотну путь.
А дзвони гучали святковим благовістом, що линув і линув довкіл усього шляху, по якому проїздив Ігор, наповнюючи людські серця надією, що лихо тепер відступить. Затихав благовіст в одному селі — відразу ж починав звучати в наступному. І люди виходили назустріч і вітали князя, бо вже Сіверська земля знала і про його рани, і про його муки, і про його мужність, і про незвичайну втечу, коли не один раз він міг загинути. Кожен розумів, що ця втеча рятувала від неволі не лише одного князя, а й наближала визволення всіх полонених руських воїнів. Бо хто ж потурбується про них більше, як не він? Ця втеча знімала з Сіверянської землі неймовірно важкий тягар — викуп за князя, бо дві тисячі гривень, що складали кількарічний прибуток Новгород-Сіверського князівства і які потрібно було сплатити половцям, тепер залишалися на батьківщині. Нарешті, всі сподівалися, що, будучи на свободі, Ігор зуміє подбати про оборону Сіверської землі, бо це ж найголовніша турбота князя...
Ігор під’їздив до Путивля.
Тут теж ясно гули дзвони, усміхалося чисте сонце, у синьому небі шугали білі голуби. Усі, хто міг ходити, висипали на вулиці та майдани, вітали князя з визволенням та поверненням додому, плакали від горя, що поселилося майже під кожною стріхою, майже в кожному сіверському серці.
Коли з’їхали на гору, звідки відкривався широкий краєвид на могутню фортецю на крутому шпилі, на голубий Сейм та сині бори, Ігор змахнув сльозу, що раптом защемила в оці, і, повернувшись до Ярославни, схвильовано прошепотів:
— Боже, я дома!.. Дома!.. А серце моє там, на Каялі, з моїми воями-соратниками, живими і загиблими. Поки житиму, пам’ятатиму про це!.. Загиблим — вічна пам’ять, а про живих подумати і подбати повинен я! Це мій найперший обов’язок!.. Як тільки зможу сісти на коня, відразу ж помчу до Чернігова та Києва — просити допомоги у князів. А своє віддам усе: золото і срібло, сережки та персні, оксамити та хутра, стада та отари. Залишуся голий і босий, а витязів своїх визволю з неволі половецької...
— Ладоньку мій! — пригорнулася до нього Ярославна. — Ладоньку! А як же інакше!
Зустрічати Ігоря з Путивля вийшли всі, хто залишився живий. Попереду стояв Володимир Ярославич з малолітніми сестринцями, за ними — челядь та вся путивльська залога. Багато хто плакав, але то були сльози радості.
— Таточку! — кинулися до Ігоря діти, коли підвода зупинилася. — Таточку! Татусю!
Володимир Ярославич згріб їх на оберемок — посадив на воза. Ігор притягнув дітей до себе, а по його змарнілому обличчю текли сльози. І теж радісні, щасливі.
Обняв і шурина, що нахилився до нього.
— Дякую, Володимире! Дякую, брате мій, що врятував їх, зберіг! Не дозволив хижому Кзі познущатися з них! Ярославна все вже розповіла мені...
— Слава Богу, Ігорю, що живий повернувся додому! Я радий цьому! За тиждень-другий нога загоїться — і помчиш до Новгорода, до свого золотого стола!
— Ні, Володимире, не через тиждень-другий, а завтра! Хворіти ніколи — треба збирати нову дружину! Бо Кончак та Кза можуть прискочити по моєму сліду!
— Тоді я залишуся тут!
— Ні, тут залишиться воєвода Вовк... Він досвідчений воїн!.. Та ти сам знаєш... А ти мені потрібен у Новгороді!
Ігор привітався з людьми, що оточили підводу, з воїнами путивльської залоги — і віз в’їхав на перекидний міст, що вів до обкованої залізом городської брами...
7
Кончак та Кза повернулися перед вечором. Були стомлені, злі. Передусім завернули до юрти полонеників. З очей схудлого, потемнілого на виду Кзи струмувала лють.
— Це ви, паршивці, підмовили князя тікати? Смерть вам! — і схопився за шаблю.
Кончак притримав його руку.
— Чекай, Кза! Дай поговорити з урусами! — і ткнув у груди Рагуїла пальцем. — Ось ти, старий, знав про втечу князя?
Рагуїл заперечливо похитав головою.
— Не знав, хане! Коли б я знав, то і я втік би разом з ним! Дивуюся, що князь не поділився з нами своїм задумом!
— А ви, молодці? — повернувся до Яня та Ждана.
— Ми спали, мов убиті, — відповів Янь, — і нічого не чули і не бачили. Вранці прокинулися — нема князя. Ще подумав: не спиться йому — пішов купатися на річку... А виходить...
— Я дізнався про втечу тільки тоді, коли сторожа підняла шум... А до того і в гадці не мав такого! — додав Ждан.
