Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик
— Княже, біда!
Свічка від його рвучкого руху заблимала і ледь не погасла.
Всі кинулися до нього.
— Що? Що сталося?
Янь озирнувся і перейшов на шепіт:
— Бачився я з Настею лише одну хвилину, бо повернувся з походу хан Туглій... Переяслава половці не взяли, і Кончак, відступивши, обложив Римів і заходився плюндрувати Посулля, а його, Туглія, відправив попереду, щоб повідомив родичів про перемогу. Бранців, каже, Кончак тягне видимо-невидимо!.. Та не в цьому річ! По дорозі Туглій зустрівся з ханом Кзою, що вертається з-під Путивля...
— Ну, і що там? — аж кинувся Ігор та Рагуїл. — Кажи! Ждан помертвів. Перед очима зринула Вербівка — вся у вогні, у криках, у погромі половецькому. Що там? Як там?
Невже всі загинули?
Янь перевів подих.
— Кза Путивля теж не взяв, княже... Володимир Ярославич відбив його... А князь Святослав урятував Посем’я — прислав із дружинами синів, і ті прогнали поганих... Але й не в цьому річ!
— А в чому ж? — зітхнув полегшено князь.
— Там загинули син і зять хана Кзи, і їх везуть додому, щоб поховати за половецьким звичаєм в рідній землі. І розлютований Кза нахваляється з уруських голів насипати над ними могили, а передусім обезголовити наших князів... Пробач, княже, за такі слова. Але я переказую те, що чув...
Звістка приголомшила всіх.
— Не може цього бути! — вигукнув Рагуїл.
Та Ігор, пригадавши, як загинув у гридниці Святослава Коб’як, подумав, що цілком може бути.
— Від скаженого Кзи можна всього чекати, — тихо промовив він.
— Що ж робити? — спитав Ждан. — Що каже Настя?
— Настя радить негайно тікати... Поки не прибули Кза і Кончак... А їх чекають з дня на день....
— Так, треба тікати! — вигукнув Ждан. — Княже, треба тікати!
Ігор мовчав. У його очах застиг біль. Усі розуміли, що думає він зараз про брата, про сина, про племінника. Та й про всіх своїх дружинників та воїв, що опинилися через його нерозважливість у половецькій неволі!
— Княже, іншого виходу немає, — тихо промовив Рагуїл. — Тікати негайно! Слушнішого часу не буде!
— Я хотів би переговорити з Кончаком...
— Що з ним говорити! — вигукнув Рагуїл. — Якщо Кза та інші хани наполяжуть, він не порятує ні тебе, княже, ні твою братію, бо не захоче протиставити себе всьому ханському курултаю! Для нього важливіше зберегти владу над Половецьким степом, ніж непевну дружбу з сіверськими князями... Треба повідомити Овлура, щоб з кіньми, зброєю та припасом харчів ждав за Тором в умовленому місці! Погоджуйся, княже! Одне твоє слово — і простелиться дорога додому! Я згоден віддати за Овлура свою доньку, якщо він допоможе врятуватися тобі, княже!
Ігор знову задумався, охопивши голову руками. Видно, нелегкі почуття бурхали в його серці, бо обличчя йому спотворила болісна гримаса, а з грудей вирвався глухий стогін.
Урешті підвів очі.
— Гаразд. Скажіть Овлурові, щоб готував коней!
— Ні, княже, — втрутився Янь, — коня тільки для тебе! Тікатимеш удвох із Овлуром — це безпечніше, ніж нас буде ціла юрба... Але й ми не залишимося тут на вірну загибель. Розлютовані Кза і Кончак не пощадять нас, коли дізнаються, що ти втік... Отож, ми недовго забаримося тут, а зразу ж ноги на плечі — і гайда в путь!
Ігор здивувався.
— Пішки?
— Пішки нам краще буде. Половці шукатимуть кінних утікачів, а ми тим часом пірнемо в бур’яни, в шелюгу, в ліс — і розчинимося в ньому, заховаємося, як звірі... Ночами пробиратимемося до города Дінця. А там, дасть Бог, і зустрінемося, якщо пощастить...
І Рагуїл і Ждан в один голос заявили:
— Тільки так, княже, тільки так!
Ігор довго мовчав, схиливши голову в задумі, а потім тихо зітхнув.
— Гаразд, хай буде так!
2
Наступного дня опівдні прибув Кончак. Що зчинилося в стійбищі! На радощах усі вирядилися у свої найкращі вбрання. Різали баранів, бичків, коней — варили в котлах м’ясо. Несли на високий пагорб над річкою, де жінки розстеляли барвисті килими та ліжники для урочистого святкування перемоги над урусами, важкі бурдюки з кумисом, вином, бузою.
Ні військо, ні полон, ні караван з награбованим добром ще не прибули — Кончак з ханами та беями поспішив додому налегкоруч, та радощам кочовиків не було меж. Шум, гам, крики, сміх не вгавали ні на хвилину. Сторожі-джигіти радувалися разом зі всіма і теж готували багату вечерю з бузою та вином.
Надвечір стійбище завирувало: лунали співи, гриміли бубни, заливалися ріжки та домри, галасували чорноголові дітваки.
Сторожа перепилася теж. Джигіти дудлили надміру і тепер розважалися, як хто вмів і хотів. Одні пішли бродити по табору, інші, доросліші, гайнули до дівчат, а тих кількох наймолодших, яких старші залишили стерегти полонених, Янь споїв зовсім — усе частував і частував, тим більше що вина і бузи було вдосталь. Потім віддалеки від юрти, на пригірку, затіяв ігрища: в челика, в довгої лози, в половецьке перетягання поясами. Джигіти борюкалися, ганяли, мов лошаки, реготали, аж поки зовсім не вибилися з сил. А коли стемніло, попадали на землю і миттю поснули. Лише двоє лишилося на чатах, та й вони всілися побіля своїх товаришів і клювали носами доти, аж поки поснули.
І тоді за Тором пролунав свист. Раз і вдруге. Овлур дає знати — пора!
Янь шуснув у юрту.
— Тікай, княже! Щасливо! Всі перехрестилися.
— Ну, з Богом! — промовив князь і, піднявши тильне полотнище намету, пірнув у густу темряву безмісячної ночі.
У стійбищі пригасали вогні, валували собаки, влягався гомін людських голосів.
Ігор поповзом добрався до очеретів, перебрів на той бік Тору. Овлур чекав в кущах, біля старої верби з кіньми. Шепнув:
— Поспішаймо, княже! Вже пора!
Вони скочили на коней і повернули на північ, до Небесного Ока, довкола якого верстають свій віковічний шлях усі зірки.
Виїжджаючи з лугових заростів, Ігор на мить оглянувся. На тлі темно-синього неба сколихнулися половецькі гостроверхі вежі, заблимали поміж ними пригасаючі багаття, а на них з неба покотилася яскрава падуча зоря. «На щастя!» — подумав князь.
Попереду мчав Овлур. Він добре знав ці місця — горбовисті, безводні, пустинні. Тут жодного стійбища. Праворуч — солончаки та солоні озера,
