Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик
Де ж знайти поживу?
— Треба щось уполювати, — сказав Ігор. — Звернемо до Дінця — там, на зарічках та озерах, страх скільки птаства! Небезпечно, правда, та без поживи далі не можна.
Вони звернули вбік і незабаром опинилися на березі озера. З-за густих заростей очерету, куги та верболозу доносилися пташині голоси: качине крякання, гусяче ґелґотання та ячання лебедів.
Ігор зняв з-за плеча лука, дістав стрілу. Овлур зробив те саме. Потім тихо розсунули очерет, виглянули за плесо — і завмерли: на озері вирував справжній пташиний базар! Парами плавали поважні білосніжні лебеді, хлюпоталися і пірнали у воду гуси, шниряли поміж ними вертляві сірі качки...
Одночасно звелися вгору луки, тонко задзвеніли тятиви з висушених бичачих жил, свиснули гострі половецькі стріли — і два ситі птахи, тужливо зойкнувши на все озеро, затріпотіли крилами і склали на воду свої гнучкі шиї.
Овлур роздягнувся і дістав здобич.
Це були лебеді. Викресавши вогню, зажарили їх на вугіллі, повечеряли і вклалися спати під покровом старої гіллястої верби.
Отак і йшли. Перепливали ріки, обходили зарічки й озера, продиралися крізь колючі чагарі, тайкома прокрадалися мимо половецьких стійбищ та пасовищ, широкі відкриті місця переходили вночі, а вузькі галявини переповзали в бур’янах, мов вужі, щоб ніхто не помітив.
І щастя супутничало їм — одного дня, перебрівши Малий Донець, застукали в браму сіверянського города Дінця.
Воєвода дав їм коней, припасів на дорогу — і вони, не гаючись, верхи рушили по рідній землі до Путивля...
Несподівана небезпечна пригода чекала на них неподалік Путивля, біля села Святого Михайла. Вона мало не коштувала життя князю.
Дорога йшла лісом, по широкій долині. Десь збоку жебонів невидимий у густих заростях струмок. Хоча всю весну і майже півліта стояла суша і трави на полях сохли, жовтіли, а листя, в’янучи, облітало з дерев, тут було прохолодно, з обох сторін зеленіла густа стіна дубів, берез, вільхи, ліщини. Увесь ліс гомонів веселим пташиним співом.
Ніщо не віщувало біди. Вершники їхали швидко: Ігор поспішав, бо хотів надвечір добратися додому, і мчав попереду.
Несподівано з заростей вискочив кабан-сікач і кинувся прямо князевому коневі під ноги. Кінь шарахнувся вбік, і князь в одну мить опинився на землі.
Вепр злякався теж і хутко зник у кущах, а Ігор, охкаючи, намагався підвестися і не міг.
— Княже, що? — кинувся Овлур.
— Здається, я дуже забився... Допоможи мені! Овлур підвів. Та він не міг стати на ногу.
— Хоча б не перелом, — забідкався Ігор. — І треба ж такого нещастя! Майже вдома — і на тобі!
Овлур допоміг сісти князеві на коня, та, щоб їхати швидко, уже не могло бути й мови: кожен рух віддавався гострим болем.
Поволі добралися вони до села, завернули до крайнього двору. Господар, смерд Василько, молодий привітний чоловік, дізнавшись, що перед ним князь Ігор і що тікає він з полону, кишнув на замурзаних дітей:
— Геть! Щоб духу вашого тут не було! — А чорнявій молодиці, пов’язаній полотняною хустиною, кинув: — Фросино, ріж півня, вари борщ! Та позич борошна — князеві на вареники! Та хутчій! А я в садку помощу сіна, щоб князь міг спочити...
Смерд був меткий, розторопний. Намостивши у затінку під вишнями кілька оберемків сіна, понакривав його ряднами, приніс глек сирівцю і липовий ковшик.
— Пий, княже... Холодний — з погреба... А я миттю приведу костоправа Демидка чи бабу-шептуху Якилину — хай подивляться на твою ногу!
— Не треба, Васильку, — поморщився від болю Ігор. — Не треба ні костоправа, ні баби-шептухи... Краще знайди огнищанина — хай сповістить у Путивль про мене... Княгині...
— Княже, для чого огнищанин? Поки я його знайду, поки він знайде гінця та коней, мине півдня! Дозволь мені скочити до Путивля — я хутко! Одна нога тут, друга — там!
— Тоді бери наших коней, скачи! — погодився князь.
6
Князь Володимир підозріло оглянув смерда Василька зі всіх боків. Смерд як смерд. Груба плоскінна сорочка, такі ж штани з ремінним очкурем, на ногах — постоли, на голові — кучма давно не стриженого густого чуба.
Гм, невже Ігор не знайшов іншого посланця, який би викликав довіру? І потім — утік з полону! І не сам, а з половцем! Гм!
— А ти не переплутав? Може, то не князь?
— Хай мене Перун поб’є, князь! Бачив перед собою, як оце тебе, княже! А зараз він лежить у мене за хатиною, в садку... Їй-богу, то князь! Казав — прямо йди до княгині!
Володимир поміркував, подвигав плечима, а потім, урешті, наважився:
— Гаразд, поведу тебе до княгині.
Почувши смердову розповідь, Ярославна не засумнівалася в її правдивості ні на хвилину. Сплеснувши руками, вигукнула:
— Ладоньку мій! Ти прилетів до мене! — І повернулася до брата: — Готуй вози! Коней! Усе необхідне в дорогу! Я сама поїду назустріч! Та швидше!
— Княгине! — сторопів Володимир. — Куди? Сама? Насупроти ночі? Небезпечно ж! І я з тобою!
— Роби, що кажу! — відрізала суворо Ярославна. — Я хутко переодягнуся! Зі мною поїде боярин Вовк, а ти, Володю, залишайся тут!
Володимир похитав головою, але перечити не посмів. Смикнув смерда за рукав і притьмом кинувся до дверей.
Виїхали опівночі. Ярославна — попереду, на возі, вимощеному перинами та подушками, застеленому килимом, щоб м’яко було недужому князеві повертатися додому, а позаду — боярин Вовк із сотнею гриднів. Поряд з ним скакав смерд Василько, — боярин теж не довіряв йому і на крок не відпускав від себе. На окремому возі їхав старий князівський знахар і костоправ Гук.
Коротка літня ніч минула швидко. Та Ярославні здалася вона довгою-предовгою. Коли б могла, то летіла б чайкою, зозулею, бистрокрилою ластівкою до свого ладонька!
На світанку раптом пролунав веселий передзвін церковних дзвонів. Ніби на Великдень чи на Трійцю. Він линув і линув над полями, над лісами, над широкими просторами.
— Що це? — спитала княгиня.
— Це дзвонять у нас, це голос святого Михайла, — пояснив смерд Василько.
— А хіба сьогодні свято яке? Василько знизав плечима.
— Ні, сьогодні будень.
— То чому ж дзвонять?
Ніхто цього не знав. Не знав і Василько.
В’їхали в село. Хоча було ще зовсім рано, тут було гамірно. З далеких хуторів, з бічних завулків, з
