Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля

Людина персоніфікує природу, остання знаходиться у його обігу. Справі персоніфікації заважає трагічний оптимізм. Природа є агресивною, і такою, що загрожує особовому універсуму блокадою.

Цивілізація, до якої прагне персоналізм, - суспільність. Найперша справа особи - разом з іншими будувати суспільство осіб, у якому звичаї і спосіб життя, суспільні структури й установлення відповідали б вимогам особового існування:

- вийти за власні межі (“відкритись іншому”);

- розуміти (“дістатися згоди”);

- взяти на себе відповідальність за долю іншого (“захворіти іншим”);

- віддавати (щедра й безвідплатна самовіддача);

- бути вірним.

Єдність людства - ключова ідея персоналізму Муньє. Свободу він розуміє як утвердження особи (“Свободою живуть, а не милуються”). Дух свободи може бути виражений так: “Битва за свободу не має кінця”[253].

Північноамериканський персоналізм бере свій початок від філософа (і священика) з Бостона Борда Паркера Боуна (18471910), який у 1908 р. видав книгу під назвою “Персоналізм”. Загальною філософською основою цього варіанта персоналізму став принцип плюралістичного ідеалізму, прототипом якого була монадологія Лейбніца. Все суще є духовним одиничним. У Брайтмена (1881-1953) центр переміщується у сферу аксіології. Особа - вища цінність. Персоналізм же в цілому для Брайтмена “є віра в те, що всесвіт це є суспільство свідомих істот, що енергія, яку описують фізики, є Божою волею у дії, і що не існує безсвідомого, безособового буття. Все, що є, є свідомий дух, або деяка фаза чи аспект свідомого духу”.

Особа священна і недоторканна як прояв космічної енергії, яка створює світ і надихає все геніальне в людині. Особа - первинна, а суспільство - вторинне.

Північноамериканський персоналізм дуже негативно реагував на технічну цивілізацію: людина придушена своїми творіннями. Представники цієї течії виступали за теократію, за перетворення суспільства у моральний еквівалент Бога.

Виникнення феноменологічного напрямку пов’язано з німецьким філософом, народженим у Австрії, Едмундом Гусерлем (1859-1938), який надзвичайно вплинув на багатьох філософів XX ст. і на ряд течій у філософії цього століття. Його найважливіші роботи - “Логічні дослідження” (1900-1901), “Філософія як строга наука” (1911), “Ідеї до чистої феноменології і феноменологічної філософії” (1913), “Картезіанські медитації” (1931).

Гусерль упевнився у стані занепаду західної філософії і вбачав його у роздрібненості та безплідності. Втрачена мета наукових досліджень, не стало єдності у проблематиці та методології, а кількість філософій майже зрівнялася з кількістю філософів. Стала відчутною туга за життєздатною філософією, яка об'єднала б учених і вивела з кризи філософію та інші європейські науки. Ці науки (від математики до психології і далі до всіх наук про дух) втратили свої орієнтири стосовно смислу людського буття, прагнуть переконати людей, що немає нічого усталеного, а є тільки швидкоплинні ідеали і норми, які «виникають і знову зникають, подібно до набігаючих хвиль, неначе так завжди було й надалі буде, що розум знову й знову буде обертатися безглуздям, а благодіяння - мукою»[254].

У роботі “Філософія як строга наука” Гусерль зауважує, що домагання філософії бути строгою наукою властиві їй з самого початку. Але ніколи раніше, впродовж всієї історії філософії їй не вдавалося задовольнити такі амбітні претензії. Більше того, філософія у якості науки ще й не починалася. Здавалось би зразками науковості є, як вважав також і Кант, фізика, природознавство. Але, на думку Гусерля, недосконалими є всі науки, у тому числі й точні. Тим не менше у них науковий зміст має тенденцію до зростання. Філософія ж значно відстає від інших наук і її недосконалість полягає у повній безсистемності. Разом з об’єктивним станом, у якому опинилася філософія, на її статус впливає позитивістське ставлення до філософії, згідно з яким кожна наука (і особливо фізика) - сама собі філософія, тобто вона сама розробляє придатні для неї методологічні засади. Багато хто на роль філософії як строгої науки висував психологію, вважаючи її тою наукою, що прийшла на зміну надто філософічної традиційної гносеології з її нахилом у методологію. Але Гусерль категорично не згоден з цим, адже психологія «як наука про факти» не придатна на роль фундаменту інших наук. Те ж стосується й фізики.

Що ж заважає філософії сформуватися у строгу науку і стати методологічним фундаментом всіх наук? Гусерль вказує на дві основні причини, або дві установки: натуралізм та історицизм. Натуралізм, а ним заражена і психологія, схильний все розглядати як природу, він нічого не бачить крім природи і природні процеси фіксує як факти, сторонні людині, тобто прагне вкрай об'єктивістськи оцінювати наукове знання. Історицизм же панує у сфері «наук про дух», тобто у гуманітарному знанні, і розглядає все духовне як історичне утворення. На засадах натуралізму стоїть позитивізм, а на засадах історицизму виростає «світоспоглядальна філософія», що не може бути опорою наук через релятивізм, плинність суб’єктивних уявлень про світ у різних соціальних групах та епохах.

Перед лицем кризи як філософії, так і всіх європейських наук, Гусерль радить скористатися досвідом Декарта і радикально повернутися до засад послідовного мислення, віднайти такі очевидності, які поведуть нас правильним шляхом до нової філософії, не відвертаючи навіть у захмарних філософських далях від повсякденного реалістичного ґрунту. Завдяки такій установці можна буде отримати абсолютно безумовне обґрунтування всіх наук, і особливо філософії. Оце підґрунтя і є феноменологія. Таким чином феноменологія виступає чимось на зразок першої філософії, базової методологічної частини будь- яких наступних філософських міркувань і всіх можливих наук.

З чого ж почати? У “Філософії як строгій науці” міститься таке принципове зауваження: