Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля
Філософський постмодернізм протиставляє себе всій філософській традиції Нового часу, вищим проявом якої була філософська система Гегеля. Система цього німецького мислителя втілювала в собі основні ознаки неприйнятного для постмодерністів стилю мислення:
- логоцентризм, тобто віра у панування розумності у світі, впевненість у пріоритетності у житті людини раціональної мови та думки, в те, що логіка займає у мові центральне місце;
- визнання структурованості буття, тобто прагнення виявляти в усіх сферах реальності усталені порядки (або структури);
- впевненість у приматі тотожності (ідентичності) над відмінністю;
- віра в наявність деяких фундаментальних начал, підстав буття, що живило існування метафізики як філософського вчення про граничні основи буття;
- упевненість у правильності традиційної (від Платона до Гегеля) концепції репрезентації, тобто віра в те, що «істина» є і вона адекватно репрезентує дійсність.
Названі та неназвані тут прикмети традиційного європейського мислення категорично відкидаються представниками постмодернізму.
Для них логоцентризм - це прояв гіперболізації однієї з сторін бінарних опозицій, яких багато (праве - ліве, чоловіче - жіноче, усна мова - письмо). Звідси йде прагнення зруйнувати ієрархію насильства, що приховано міститься у бінарних опозиціях і виявляється в суспільстві..
Коли йдеться про структурованість всього, то постмодерністи відкидають саме поняття «структура» (тому вони можуть бути названими також постструктуралістами), а замість нього, напр., Ж. Дельоз і Ф. Гваттарі висувають поняття «ризома», яке запозичене ними з ботаніки і є метафорою чогось нецентрованого, неієрархізованого, що знаходиться у постійному русі без початку та кінця. Якщо символом структурованості може бути взяте дерево, то символом ризоми можна взяти траву (напр., евлезіна, дагусса), яка росте горизонтально, посилаючи в усі боки повзучі пагони, з яких утворюються нові рослини, що посилають власні пагони і так далі, і створює деяку поверхню без глибини та без певного центру.
Впевненість у приматі тотожності вела класичну філософію та науку до визнання закономірності у природі й суспільному житті, оскільки поняття закону означало, що в світі є схожість, є повторюваність, усталеність. Постмодерністи вважають, що все це перебільшення. Французький філософ Жиль Дельоз (1925-1995), у деяких позиціях близький до постмодернізму, у книзі «Відмінність і повторення» говорить про традиційне панування філософії повторення (тотожності), і навіть коли говорять про зрівноважений зв'язок тотожності й відмінності, все одно тотожність мислять провідною. Дельоз вважає, що відмінність, а не ідентичність, є первісним відношенням. Відмінність, насамперед, вказує не на схожість, а на іншу відмінність, бо непослідовно мислять ті, хто, говорячи про відмінність, тримаються ідеї цілого, системи, єдності. «Висмикнути відмінність з Ті положення проклятої уявляється в такому випадку завданням філософії відмінності», - вказує Дельоз[266].
Критичним ставленням до традицій метафізики постмодернізм нагадує багатьох інших течій сучасної західної думки. Для представників постмодернізму тут натхненником є Ф. Ніцше та М. Гайдегер. Ніцше, напр., взагалі був прибічником принципово несистемного письма. Численні афористичні положення його творів важко піддаються систематизації, утруднюють формування уявлення про філософію Ніцше, яку можна було б викласти. Зробити це - майже неможливо. З афоризмів вимальовується хіба що «філософський настрій», але не система упорядкованих та аргументованих думок.
Філософський постмодернізм створив специфічний і досить потужний поняттєвий апарат, який давно вийшов за межі власне філософії і став засобом загальнокультурного рівня. Тому варто хоч би для прикладу згадати деякі з таких понять, які запровадив найбільш відомий представник постмодернізму французький філософ Жак Дерида (1930-2004).
У становленні його філософської позиції значну роль відіграли твори Ф. Ніцше, Е. Гусерля, М. Гайдегера (1889-1976), З. Фрейда, Ф. де Сосюра (1857-1913) та французького філософа Е. Левінаса (1906-1995). Головні проблеми, до яких звернувся у своїй творчості Ж. Дерида, це природа мови та людського знання, можливість істини, легітимація філософії як епістеми (у сенсі, наданому М. Фуко). За своє життя Дерида написав близько восьмидесяти книжок і понад тисячу статей, інтерв’ю. Основні його праці - «Про граматологію», «Письмо і розрізнення», «Голос і феномен». «Диссемінація», «Привиди Маркса». Отже, тепер про деякі ключові поняття, які стали після Дерида ознакою постмодернізму.
Деконструкція. Багато понять, якими користувався Дерида, формувалися в нього під впливом філософії Е. Гусерля і М. Гайдегера. Деякі поняття були базовані на творах Г. В. Ф. Гегеля, Ф. Ніцше, З. Фрейда, Ф. де Сосюра. Зокрема поняття «деконструкція» складалося у Дерида зі спроб кращого перекладу німецьких слів Destruction (руйнування) і Abbau (усунення, скасування) з філософії Гайдегера, які були у свою чергу пов’язані з поняттям Aufhebung (відміна, скасування, «зняття») гегелівської філософії. Дерида прагнув віднайти у французькій мові такий термін, який би поєднував у собі негативне й позитивне значення, одночасно деструктивну й конструктивну дію. І це слово - deconstruction. Але що воно повинне було виражати у філософському відношенні? Відповідь на це питання слід шукати у ставленні Дерида до класичної філософії і у його думках стосовно перспектив філософії.
Дерида сформувався на творах Гусерля та Гайдегера і з симпатією реагував на прагнення Гайдегера покінчити з західною метафізичною традицією. Метафізика для Гайдегера означала не лише вчення про фундаментальні сутності, а й загальний спосіб ставлення до дійсності, через яке, починаючи з давньогрецьких елеатів, європейська культура пішла хибним шляхом забування буття як способу людського перебування у світі і трактувала буття у відриві від людини. Гайдегер пропонував спочатку провести «демонтаж» понять традиційної метафізики з метою їх нового розташування, нового «монтажу», і це сприятиме вирішенню історичного завдання - «усунення», «руйнування» негативної метафізичної традиції у західній культурі.
