Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля
Постмодернізм - явище не зовсім філософське, або не тільки філософське. Як особливе культурне, духовне явище він спочатку фіксується у архітектурі, літературі, мистецтві розвинутих західних країн, набуваючи поширення в області суспільних та гуманітарних наук. У останні два десятиліття минулого сторіччя постмодернізм навіть міг би претендувати на найбільш потужну та популярну духовну течію, у якій філософи, особливо французькі, відігравали неабияку роль. З’ясуємо, однак, спершу деякі термінологічні питання.
У терміні «постмодернізм» латинський префікс «post» («після») вказує на дещо, що йде за модернізмом. Будь-який «ізм» стосується ідеології, отже «модернізм», «постмодернізм» - ідеологічне вираження модерну, постмодерну. Що стосується слова «модерн» (від лат. modernus - новий, сучасний), то ним з соціально-економічної точки зору називають таку історичну добу та типи суспільств, що прийшли на заміну традиційному суспільству[261]. Традиційне (або аграрне, доіндустріальне) суспільство склалося, починаючи з часів переходу давніх людей до скотарства та землеробства, і проіснувало у різних формах до XVII ст., а в деяких країнах світу й до кінця XIX ст. У такому суспільстві все регулюється традицією, у ньому й місце людини, її соціальний статус теж визначається традицією. Це станове суспільство з переважно аграрною економікою, малодинамічне, зі знеціненим становищем та роллю особи.
Суспільство модерну спирається не на традицію, а на раціональність. Ті чи інші норми та цінності в такому суспільстві панують не тому, що вони традиційно наслідуються, а тому, що перед своїм впровадженням пройшли етап раціонального обґрунтування та правового оформлення. Духовними прикметами модерного суспільства є упевненість у силі розуму, у великому значенні знання, науки, підкресленні ролі освіти, віра у прогресивний поступ історії, поширення ідеалів свободи, рівності людей, толерантності тощо. Такі ідеали були сформульовані просвітниками XVIII ст., у столітті, під час якого завдяки промисловій революції стався перехід до індустріальної доби у історії людства.
Стосовно мистецтва термін «модерн» вживався для характеристики популярного художнього стилю другої половини XIX - початку XX ст., що прагнув поєднати у творах мистецтва суто художнє з прикладним, художньо відтворити все природне середовище, у якому перебуває людина в своєму житті. Поряд з «модерном» вживалося слово «модернізм», що мало певний термінологічний відтінок. Ним подекуди називали художні твори кінця XIX-початку XX ст., автори яких прагнули до пошуку нових форм, утверджували стильову умовність способів вираження (експресіонізм, імпресіонізм, фовізм, кубізм, футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, а також те, що загалом називали абстрактним мистецтвом).
Автори «Енциклопедії постмодернізму»[262] терміном «пост- модерність» характеризують цілу низку рухів, що виникли у заможних країнах Європи та в країнах європейського походження після Другої світової війни у мистецтві, архітектурі, літературі, музиці, в суспільних та гуманітарних науках. Постмодерність як така характеризується сумнівом стосовно наявності деяких основ, на яких базуються надійні наукові твердження, певні норми та цінності. Постмодерними відчувають себе ті, хто прагне звільнитися від різних обмежувальних практик.
Термін «постмодернізм» набув поширення після виходу у 1984 р. у англійському перекладі твору французького філософа Ж.-Ф. Ліотара (1924-1998) «Постмодерні умови: звіт про знання». У цьому творі автор головну увагу приділив кризі легітимації, що визначає умови постмодерності, та війні «великим наративам»[263] (універсальностям). Під «війною» розуміється процес переоцінки знання, естетики та політики у післяпросвітницьку добу.
Слід зауважити, що далеко не всі західні інтелектуали беззаперечно поділяють правомірність вживання термінів «постмодерність» і «постмодернізм» як таких, що характеризують якийсь особливий, відмінний етап у розвитку суспільств та його художній вираз чи філософську рефлексію. Дехто з провідних західних мислителів вказує на те, що до цих пір продовжується реалізація ідеалів модерну, зокрема таких як раціоналізація, тобто перетворення соціального порядку на засадах розуму, наукового знання. Багато цінностей, що були сформульовані та масово усвідомлені ще у часи Просвітництва, понині потребують реалізації. На питання Канта чи живемо ми уже тепер (XVIII ст.) у освічену добу, чи ще в добу просвіти, ми ще й сьогодні, на початку ХХ! ст., скажемо: ні, освічена доба ще не настала[264]. Тому у перспективі продовження «модерну» за межами ХХ ст. сучасний його етап називають «пізній модерн», «етап рефлексивної модернізації», «другий модерн» тощо
