Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий

моєму піклуванню; я зберігав його серед своїх таємних документів у Білому домі», — писав адмірал Легі в мемуарах. Він пояснював, що «в той час не можна було надати угоді ніякої публічності, оскільки офіційно Росія досі ще перебувала в мирі з Японією». Оскільки таємність окремих ялтинських угод стала об’єктом критики з боку американських ЗМІ після закінчення конференції, Легі, Гарріман та інші виправдовувалися умовами війни та необхідністю дотримання військової таємниці. Проте до однієї секретної домовленості, досягнутої в Ялті, такі виправдання не годилися: це стосувалося членства в Організації Об’єднаних Націй — організації, яка мала знищити старий світ балансу сил і таємничих угод[442].

Уже минула восьма година вечора 10 лютого, останнього повного дня конференції, коли перед від’їздом на вечерю Рузвельт продиктував свій останній ялтинський лист. Питання, яке він збирався обговорити, мало делікатний характер. Президент, який раніше виступав проти надання членства радянським республікам на тій підставі, що одній нації мав належати лише один голос у Генеральній Асамблеї, зараз мав намір попросити Сталіна збільшити кількість голосів, виділених Сполученим Штатам.

«Мій дорогий маршале Сталін», — почав він. Спершу він запевнив радянського лідера, що виконає своє зобов’язання та підтримає вступ України та Білорусі до Організації Об’єднаних Націй. «Я трохи стурбований тим, що буде вказано, — продовжував він, — що Сполучені Штати матимуть лише один голос в Асамблеї. Щоб забезпечити повну згоду Конгресу та народу Сполучених Штатів на нашу участь у світовій організації, я змушений попросити додаткових голосів в Асамблеї, щоб надати паритет Сполученим Штатам». Рузвельт надиктував лист подібного змісту до Черчилля і попросив відправити британському прем’єр-міністру копію свого листа Сталіну. Він відкладав написання листа до останньої хвилини, але зрештою здався під тиском радників[443].

Одним із них був Джеймс Бірнс, найзапекліший супротивник надання СРСР двох додаткових місць у Генеральній Асамблеї та головний натхненник ідеї врівноваження радянських здобутків через відведення додаткових голосів Сполученим Штатам. Відразу після того, як президент 8 лютого погодився на евентуальний вступ двох радянських республік, Бірнс нагадав про його обіцянку Комітету з питань зовнішніх відносин Сенату запропонувати місця в ООН для всіх штатів США, якщо радянці й далі наполягатимуть на членстві своїх республік. На зворотному шляху до Лівадії після сталінського обіду в Кореїзі Бірнс випробував аргументи, які використовував раніше цього дня, марно намагаючись переконати Рузвельта виступити проти членства в ООН для Білорусі та України, на Едварді Флінні. Бірнс вважав, що пропозиція спровокує таку ж негативну реакцію, як пропозиція Великої Британії 1920 р. допустити до Ліги Націй її колишні колонії, тепер автономні домініони. Британські наполягання поклали край підтримці Ліги у Сполучених Штатах. Він стверджував, що радянські зусилля, спрямовані на залучення своїх васалів у світову організацію, матимуть такий самий наслідок.

Навряд чи можна було знайти персону, чутливішу до аргументів Бірнса, ніж голову Національного комітету Демократичної партії почесного гостя президента, ірландця-католика Флінна. Саме американці ірландського походження виступили проти британської пропозиції 1920 р. Він сказав Бірнсові, що ірландські виборці в Нью-Йорку та на всій території країни ніколи не погодяться на угоду, яка дасть Великій Британії шість голосів, Росії — три, а Сполученим Штатам — лише один. Угода Думбартон-Оксу сконала, заявив він. Напевно, Бірнс не хотів погоджуватися з усіма поглядами Флінна — кілька годин тому він запевнив президента, що американська громадськість тепер прийме членство британських домініонів в Організації Об’єднаних Націй, оскільки вони утвердили свою автономію з часу завершення Першої світової війни, але важливим було загальне несприйняття Флінном радянських пропозицій та його підтримка паритету всіх великих держав у Генеральній Асамблеї.

Саме цей принцип Бірнс відстоював під час обіду з президентом 9 лютого. Серед гостей був Вінстон Черчилль, і Бірнс зумів переконати обох лідерів, що кількість американських голосів в Асамблеї треба збільшити у відповідь на включення двох радянських республік. Бірнс виступав за надання місць Пуерто-Ріко, Гаваям та Алясці. Хоч жодного остаточного рішення досягнуто не було, Черчилль, здавалося, ладен був підтримати такий план. Гопкінс, відсутній за обідом, також його підтримав. Під тиском Бірнса і Гопкінса президент пообіцяв обговорити це питання зі Сталіним. Він міг ігнорувати своїх радників на зразок Гопкінса чи Стеттініуса, але не політичних союзників масштабу Бірнса і Флінна.

У другій половині дня після пленарного засідання Алджер Гісс, автор доповідної записки Державного департаменту, яка виступала проти членства двох радянських республік, намагався переконати Бірнса змінити думку. Гісс стверджував, що найкращим виходом було б переконати Сталіна звільнити президента від його зобов’язання підтримати вступ радянських республік. Бірнс не піддався і зрештою виграв: президент виконав обіцянку й останньої миті надіслав лист Сталіну. На цей час Бірнс уже перебував на шляху до Вашингтона і не знав про свою перемогу. Неможливо було здогадатися, що він скаже пресі одразу після повернення. Прес-секретар Рузвельта, Стівен Ерлі, направив телеграму до Вашингтона, попереджаючи своїх колег про прибуття Бірнса. В останньому реченні Ерлі зазначав, що «остаточне комюніке слід опублікувати, перш ніж суддя Бірнс що-небудь скаже»[444].

Рузвельт брав участь у всій затії проти власної волі, і не зрозуміло, якого саме результату він очікував чи навіть наскільки це його турбувало. Проте скидається на те, що Сталін побачив у листі Рузвельта можливість отримати від своїх союзників те, що йому не вдалося досягти раніше — публічне зобов’язання щодо вступу обох радянських республік. Одинадцятого лютого, коли «Велика трійка» зібралася востаннє, щоб обговорити комюніке та підписати остаточні документи конференції, Молотов запропонував доповнити частину комюніке, що стосувалася створення Організації Об’єднаних Націй, такою фразою: «Також було вирішено рекомендувати запросити на конференцію [у Сан-Франциско] Україну та Білорусь як членів-засновників організації міжнародної безпеки». Рузвельт не став зволікати із запереченням: він утрапить у надзвичайно незручну ситуацію, якщо ці слова додадуть до тексту комюніке. Він запропонував дотримуватися первісної неформальної угоди «Великої трійки»: союзники підтримають прийом двох радянських республік на конференції в Сан-Франциско.

Черчилль, який раніше підтримав Сталіна, тепер виступив на боці президента. Він сказав, що три члени його військового кабінету виступають проти порушення принципу «одна нація — один голос», а також очікував на протести від домініонів. Черчилль потребував часу, щоб підготувати ґрунт, і мусив просити про паузу для проведення консультацій із домініонами, що може забрати кілька днів. Він стверджував, що в проекті остаточних документів конференції було взято зобов’язання щодо членства для обох республік, і він вважав за краще, щоб нічого більше не зазначалося. Сталін вирішив, що краще відступити. «У такому разі, — сказав він, — радянська делегація відкличе свою пропозицію». І запропонував перейти до інших питань. Рузвельт швидко висловив свою вдячність[445].

Після зустрічі президент отримав відповідь Сталіна на свій лист. «Шановний пане Рузвельте, — писав Сталін. — Я цілком згоден з Вами, що, оскільки кількість голосів Радянського Союзу збільшується до трьох... слід також збільшити кількість голосів для США. Я думаю, що кількість голосів для США може бути збільшено до трьох». Рузвельт ніколи не згадував кількість додаткових місць, які хотів для Сполучених Штатів. Мабуть, Сталін припустив, що американці не погодяться з менш ніж двома додатковими