Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
«Було виказано великий інтерес до повернення всіх категорій радянських громадян або осіб, яких можна було б вважати такими, зокрема тих, кого союзники знайшли в рядах німецьких військ, — розповідало американське посольство в Москві Вашингтону у своєму огляді радянської преси. — Надзвичайна чуйність демонструвалася щодо повідомлень про начебто небажання багатьох цих людей повертатися, а також щодо начебто заохочення іноземною владою подібних почуттів. Газетні байки про теплий прийом репатріантів не відповідали звітам спостерігачів посольства і явно відображали бажання спростувати підозри тих, хто досі ще перебував за кордоном»[457].
Радянські скарги на погане поводження з радянськими громадянами в західних таборах, серед іншого, мали на меті врівноважити скарги союзників на нездатність радянської влади забезпечити належний догляд західним військовополоненим. Що більше нападів зазнавала радянська сторона за те, що не давала британським та американським офіцерам доступу до своїх таборів для військовополонених у Центральній Європі й затримувала передавання військовополонених до точок, де їх можна було забрати, то частіше радянці скаржилися на погане поводження з їхніми громадянами під арештом союзників.
Одинадцятого січня 1945 р., у розпал підготовки до від’їзду в Ялту, посол Андрій Громико знайшов час зателефонувати заступнику державного секретаря Джозефові Ґрю й обговорити випадок, що стався в таборі військовополонених у Руперті, штат Айдахо. Громико повідомив Ґрю, який не був упевнений щодо розташування міста, і назвав його в доповідній записці як Руперт, штат Айова, що там утримували приблизно тисячу радянських громадян, а деяких із них жорстоко побив начальник табору, капітан Мортон Ґвін. Громико зажадав розслідування і звільнення капітана Ґвіна. «Йому було надзвичайно прикро інформувати свій уряд, що поводження такого роду могло трапитися в американському таборі», — заявив посол[458].
Постійно висуваючи скарги щодо поводження союзників із їхніми військовополоненими, радянці намагалася примусити західних колег швидко передати їх під радянську опіку. Саме таке рішення запропонував Ентоні Іден у Москві в жовтні 1944 р. Черчилль пізніше підтримав таку думку: що раніше британці позбудуться радянських військовополонених, то краще. Репатріація не тільки знімала нагальну проблему з дипломатичного порядку денного і позбавляла військових адміністраторів головного болю, а й відкривала шлях для прискорення репатріації військовополонених країн Заходу. Питання полягало в тому, як зібрати достатню кількість суден, щоб відправити їх до Радянського Союзу.
Для американців, на відміну від британців, це не було проблемою — кораблі з ленд-лізом весь час курсували між американськими та радянськими портами на Тихому океані. Третього січня 1945 р. Стеттініус надіслав телеграму Гарріману, що перші 1100 радянських військовополонених у таборах США передані радянській владі на Західному узбережжі. Таким чином, уряд США був готовий виконати радянські вимоги ще до початку переговорів, якщо тільки репатріанти хотіли повернутися додому. Однак була проблема, про яку Стеттініус хотів попередити посла: «Департамент надзвичайно переймається тим, щоб у ході будь-яких обговорень репатріації американських і радянських військовополонених та мирних жителів не було ніякого зв’язку між поверненням американців... і радянських громадян».
Хто був, а хто не був радянським громадянином — залишалося темним питанням саме собою. Американці та британці, яких спочатку радянське командування запевнило, що не було ніяких росіян у німецькій формі, тепер зіткнулися з колосальним завданням відокремити їх від решти в’язнів. Це завдання ускладнювалося тим, що радянські військовополонені вимагали німецького громадянства на підставі своєї служби в німецькій армії та прав військовополонених відповідно до Женевської конвенції. Вони наполягали на тому, щоб їх трактували як німців, а не як росіян, або представників інших радянських національностей, а виокремлення їх в окремі табори й подальша репатріація до сталінського СРСР було останнім, чого вони бажали.
«Серед осіб, що воювали у складі німецьких підрозділів, чимало мають слов’янські імена і відмовляються від радянського громадянства», — ішлося в телеграмі Стеттініуса. За кілька тижнів, 22 січня, Стеттініус поінформував американське посольство в Москві, що радянці зв’язалися з Шостою армією США, щоб повідомити, що вони вважали вихідців із Балтійських держав та колишніх польських територій на схід від лінії Керзона радянськими громадянами. Військові США відмовились прийняти це визначення, наполягаючи на тому, що «переміщені особи мають те громадянство, про яке вони заявляють, а вимоги щодо репатріації приймає відповідний зв’язковий офіцер союзників».
Адміністрація США також вирішила мати тверду позицію у питанні радянських перебіжчиків, які просили політичного притулку у Сполучених Штатах. П’ятого січня Стеттініус, генеральний прокурор Френсіс Бідл і очільник ФБР Дж. Едґар Гувер вирішили відхилити радянський запит про екстрадицію найзнаменитішого радянського перебіжчика того часу, співробітника радянської торгівельної місії у США Віктора Кравченка. Американці вважали цю тему настільки важливою, що інформаційний пакет Стеттініуса для Ялти розпочинався матеріалами про Кравченка, але радянці так і не порушили це питання[459].
У січні 1945 р. багатьом в американській амбасаді у Москві здавалося, що після тривалого зволікання радянці таки почали співпрацювати. Вони позитивно відгукнулися на британську пропозицію та зустрілися з американцями. Зазвичай критично налаштований генерал Дін був задоволений зустріччю. «Після декількох чарок горілки ми розійшлися з такою сердечністю, якої потім ніколи не досягали», — писав він у своїх мемуарах. Усі погоджувалися, що є сенс підписати угоду про обмін військовополоненими на зустрічі «Великої трійки». Треба було тільки не загубити це питання серед інших важливих проблем[460].
Перша тристороння зустріч, присвячена обговоренню питання військовополонених, відбулася ввечері 9 лютого. У ній узяли участь генерал Дін з американської сторони, контр-адмірал Е. Р. Арчер із британської та Кирило Новиков, який представляв радянський комісаріат закордонних справ. Радянці не хотіли, щоб адміністрація Організації Об’єднаних Націй з допомоги та відбудови зазначалася в угодах як постачальник їжі для звільнених полонених та цивільних осіб, оскільки це порушувало б їхню політику обмеження доступу представників Заходу до їхньої території. Така позиція спонукала Черчилля наступного дня обговорити забезпечення визволених в’язнів на його приватній зустрічі зі Сталіним. Прем’єр-міністр у присутності Ідена не тільки обговорив долю радянських в’язнів під вартою у Великій Британії, а й запитав про британських ув’язнених, звільнених під час зимового наступу Червоної армії. «Він благав, щоб із ними поводилися належним чином, — ідеться у британському протоколі зустрічі. — Кожна мати в Англії була стурбована долею свого ув’язненого сина. Він також сказав, що ми хочемо послати зв’язкових офіцерів у Червону армію, щоб дивитися за нашими людьми». Сталін погодився[461].
Увечері 11 лютого в Ялті було підписано угоду про репатріацію звільнених військовополонених та цивільних осіб. Тоді Іден повністю переміг Стеттініуса, який керувався порадою Джозефа Ґрю та рекомендаціями генерального прокурора США надати захопленим радянським громадянам права, гарантовані Женевською конвенцією. Жодної згадки про Женевську конвенцію в ялтинських угодах не було. Комітет Об’єднаних начальників штабів схвалив цей документ, оскільки генерал Ейзенгауер закликав штаб
