Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Ледь замасковану іронію, з якою Черчилль слухав заклики Рузвельта щодо нового Ірану, можна пояснити його підозрою, що справжня американська програма лише частково ґрунтувалася на ідеалізмі. Презирство президента до імперій співіснувало з його планами використати антиімперіалізм і сприяння вільній торгівлі, щоб поширити американську владу у світі. Рузвельт не бачив суперечності між інтересами вільних народів та Сполучених Штатів, вважаючи їх взаємодоповнювальними.
Сталін мав власні причини для скептицизму. Коли на Тегеранській конференції Рузвельт звернувся до Сталіна із пропозицією побудувати з американською участю новий порт на півдні Ірану та спільно керувати іранською залізницею, той увічливо зазначив, що це цікава ідея. Він не був зацікавлений у перетворенні двостороннього змагання за Іран на тристороннє. Зважаючи на британську опозицію до ідеї та відсутність радянської підтримки, Стеттініус і його радники були переконані, що від неї слід відмовитися. Вони натомість воліли підтримати британську політику в регіоні.
Самі британці наполягали на якнайшвидшому виведенні всіх іноземних військ з Ірану, із випередженням ухваленого на Тегеранській конференції графіку, за яким війська мали покинути Іран протягом шести місяців після закінчення війни (до цього моменту більше не буде потреби в маршруті постачання до СРСР). Стеттініус сказав Ідену на Мальті, що готовий це прийняти і розгляне перенаправлення постачань ленд-лізу через Дарданелли. Він також обіцяв американську підтримку, щоб переконати радянців вивести свої війська достроково. Це зберегло б за британцями контроль над південним Іраном. Експерти Державного департаменту вважали, що «подальше існування помірковано потужної Британської імперії відповідало стратегічним інтересам Сполучених Штатів»[419].
Стеттініус проявив себе в Ялті як переконаний прихильник британської позиції щодо Ірану. Радянці натомість не продемонстрували жодного бажання наслідувати його приклад. Міністри закордонних справ уперше обговорили Іран 8 лютого. Наступ очолив Іден, увійшовши в роль захисника іранського суверенітету. Він заявив, що іранський уряд повинен стати господарем у власній оселі, вільним приймати власні рішення. Відтак висловив приховану погрозу: «Інакше альянс може почати конкурувати в іранських справах. Ніхто цього не бажає». Він не ставив під сумнів право радянців на отримання концесій, але запропонував публічну декларацію, що союзники не наполягатимуть на концесіях, поки їхні війська перебувають в Ірані. Він також запропонував, щоб виведення військ почалося якнайшвидше після того, як через Іран перестане здійснюватися постачання ленд-лізу.
Молотов мав застереження. Він сказав, що спочатку слід вивчити питання виведення військ, а це може забрати якийсь час. Це також, імовірно, вимагатиме перегляду домовленостей з Іраном щодо присутності військ союзників на його території. Що стосується концесій на нафту, то він стверджував, що СРСР відправив делегацію до Тегерана лише після того, як представники іранського уряду висловили зацікавленість у наданні концесій. А потім іранці змінили свою думку. Молотов був переконаний, що кризу подолали: «Кавтарадзе повернувся, а його жорстких методів більше не застосовували». Не було потреби обговорювати це питання на конференції, сказав він. Ситуація «вирішиться сама собою».
Запевнення Стеттініуса та Ідена у відсутності принципових заперечень проти радянських нафтових концесій не справили ніякого враження. Те саме стосувалось і їхніх закликів до спільної заяви про виведення військ, яка, на їхню думку, сприяла б відновленню переговорів. Ідея Ідена про те, що дострокове виведення військ не потребуватиме внесення змін до договору з Іраном, також пройшла повз вуха. Молотов був налаштований не допустити прийняття будь-якого офіційного документа про Іран у Ялті. Єдиною поступкою, до якої він був готовий, було викликати Кавтарадзе в Ялту, щоб той відзвітував про свої дії в Ірані. І хоч західні союзники про це не знали, Кавтарадзе насправді вже перебував у Ялті, прибувши туди 30 січня[420].
Іден завершив обговорення 8 лютого, пообіцявши подумати про те, що сказав Молотов, і підготувати нове формулювання британської позиції. Фактично йшлося тільки про редакційні зміни. Іден не поступався і наступного дня надав радянській та американській делегаціям проект декларації, що мала такий самий вигляд, як первісна британська пропозиція. Він хотів, щоб Альянс виголосив спільну декларацію з обіцянкою якнайшвидшого виведення своїх військ з Ірану та відкладання всіх переговорів про нафтові концесії до завершення цього процесу. Заява Молотова, ніби він не встиг вивчити пропозицію, була озвучена на пленарному засіданні. Ні Черчилль, ні Рузвельт не відреагували на цю новину[421].
Молотов відмовився обговорювати Іран на подальших зустрічах міністрів закордоних справ. Десятого лютого, в останній повний день конференції, його заперечення спричинило найнедипломатичніший обмін ремарками, що зберігся в записах Ялтинської конференції. Коли Іден запитав, чи Молотов «розглянув британський документ щодо Ірану», радянський комісар відповів, що «йому не було чого додати до того, що він сказав кілька днів тому на цю тему». Іден переформулював питання: «Чи не буде доцільно випустити комюніке щодо Ірану?» «Це було б небажано», — пролунала відповідь. Стеттініус намагався пом’якшити ситуацію, запропонувавши додати в комюніке конференції фразу про те, що «іранські проблеми обговорювалися та з’ясовувалися під час Кримської конференції». Молотов заявив, що «виступає проти цієї ідеї». Іден був готовий до компромісу та запропонував заяву про те, що «на цьому засіданні переглянули й підтвердили декларацію щодо Ірану». «Пан Молотов висловився проти цієї пропозиції», — читаємо в американському протоколі зустрічі[422].
Молотов фактично похоронив обговорення іранської ситуації в Ялті. Після зустрічі Стеттініус, бажаючи зняти це питання з порядку денного, сказав Ідену, що його обговорення «нічого не досягне і лише погіршить ситуацію». Проте Іден заперечив, вважаючи, що «на кону стояло надто багато». Він наполягав на обговоренні. Черчилль відмовився порушувати питання Ірану на пленарному засіданні, але не заперечував, щоб Іден підняв його особисто зі Сталіним. Радянський лідер, який грав роль доброзичливого господаря, якось заохотив Ідена звертатися безпосередньо до нього в разі виникнення проблем із представниками радянської делегації нижчого рангу.
Коли Іден вирішив скористатися порадою, Сталін несподівано розсміявся. «Ніколи не говоріть із Молотовим про Іран, — мовив він. — Хіба ви не зрозуміли, що він зазнав там колосальної дипломатичної поразки? Іран йому дуже болить. Якщо ви хочете про це поговорити, поговоріть зі мною. У чому справа?» Іден пом’якшив свою пропозицію. Замість того, щоб наполягати на ранньому виведенні військ альянсу з Ірану, він запропонував усім трьом союзникам розпочати планування виведення військ, яке буде здійснено після закінчення війни. «Так, я розумію, — відповів Сталін. — Я подумаю про це»[423].
Важко сказати, чи ця розмова вплинула на радянську позицію по Ірану. Комюніке конференції обмежилося твердженням, що три міністри закордонних справ обмінялися думками щодо ситуації в Ірані та продовжать свої консультації через дипломатичні канали. На
