Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Гарріман повернувся до Лівадії, щоб обговорити поправки з президентом. Рузвельт схвалив виправлення, зокрема і про необхідність консультацій із китайським урядом, і текст повернувся до Молотова. З огляду на пізніші події, лунали заяви, що фатальним недоліком угоди було невключення до переліку Курильських островів, які Радянський Союз планував анексувати. Однак президент ніколи не ставив під сумнів права радянців на весь Курильський ланцюг, та й Гарріман ніколи не порушував цієї теми. На кону стояло справедливе поводження із союзником, китайським урядом, а не з ворогом, тож це не викликало ні у Рузвельта, ні у Гаррімана жодних докорів сумління.
Сталін був невдоволений доповненнями Гаррімана. Мабуть, усвідомлюючи, що саме Гарріман, а не Рузвельт стояв на його шляху, він підійшов до нього пізніше того ж дня, заявивши, що не має нічого проти інтернаціоналізації Дайрена, але потребує оренди Порт-Артура, оскільки планував перетворити його на військово-морську базу. Гарріман порадив Сталіну обговорити це з Рузвельтом. Сталін так і зробив, відвідавши Лівадію, де застав Рузвельта в його кабінеті разом із Гарріманом і Боленом. Особисте прохання Сталіна повністю нейтралізувало спротив Гаррімана до радянської пропозиції. Рузвельт не висловив жодних заперечень, і президент погодився на оренду Порт-Артура, швидко забувши свій аргумент, що, надавши китайський порт в оренду, буде складніше переконати британців покинути Гонконг.
Тепер Сталін був задоволений і навіть готовий запропонувати власну поступку. Він заявив, що підтримує спільне з китайцями управління маньчжурськими залізницями. А також погодився, що вони з Рузвельтом зможуть забезпечити згоду китайського уряду, однак він хотів, щоб китайці гарантували статус-кво Зовнішньої Монголії, тобто визнали незалежність Монголії, єдиного радянського союзника в регіоні. Президент не заперечував. Він запитав, чи бажав Сталін обговорити це питання з самим Чан Кайші. Сталін, який аж ніяк не прагнув цього робити, відповів, що він є зацікавленою стороною і вважає за краще, щоб це зробив президент. Рузвельт мусив на це пристати.
Угода була нарешті погоджена, і обидві сторони користалися з неї. Рузвельт забезпечив підпис Сталіна під документом, який гарантував вступ Радянського Союзу у війну з Японією за три місяці після капітуляції Німеччини. Ініціювавши переговори в останній момент, Сталін відкрив шлях до створення радянської військово-морської бази в Порт-Артурі. Радянська військова присутність там мала розв’язати питання контролю залізниць. Ще одним важливим досягненням останньої хвилини стало продовження існування формально незалежної Монголії. Наприкінці зустрічі Гарріман запитав Сталіна, чи хоче той ввести доречні поправки в початковий проект, і згодом напевно пошкодував про цей жест, коли побачив остаточний текст угоди, в якому Молотов вставив нове твердження, що у справі портів та залізниць «переважні інтереси Радянського Союзу мають бути захищені». Гарріман запротестував, але Рузвельт не хотів зчиняти галас через кілька додаткових слів. Він зауважив, що доповнення Молотова лише показували, що СРСР більше зацікавлений у цій території, ніж західні союзники[436].
Гаррімана це не переконало. Він показав проект американським військовим радникам, сподіваючись, що в разі їхніх заперечень може знову повернутися до цього питання у розмові з президентом. Проте вони були задоволені тим, що здобули, — чітким зобов’язанням радянців вступити у війну. Кетлін Гарріман пізніше пригадувала, що адмірал Кінґ відреагував на новину словами: «Ми щойно врятували два мільйони американців!» Гарріман більше не порушував цього питання[437].
Те, що Рузвельт вирішив розглядати як справу формулювань, перетворилося на справу геополітики, коли китайський уряд розпочав переговори зі Сталіним про свої суверенні права на Дайрен та залізниці. Точний зміст доповнень Молотова був відкритий для тлумачень. Коли в червні 1945 р. виконувач обов’язків державного секретаря США Джозеф Кларк Ґрю виклав міністру закордонних справ Китаю Сун Цзивеню умови підписаного в Ялті таємного договору, повідомивши про намір уряду США підтримати угоду «у чинній редакції», Сун відповів: «Питання полягає в тому, що саме ви погодились підтримати». Доповнення Молотова дало радянцям юридичні підстави нав’язувати свою волю китайцям[438].
Коли Черчилль несподівано увійшов до кабінету президента після обіду 10 лютого, розмова між Сталіним і Рузвельтом майже завершилася, а останні проблеми їхньої угоди щодо Далекого Сходу були залагоджені, причому залагоджені без нього. Прем’єр-міністр пізніше подавав ці питання як другорядні для Великої Британії. «У Сполучених Штатах, — писав Черчилль чи, радше, один із членів його “Синдикату” — групи помічників, які допомагали збирати матеріали й писати його мемуари, — було багато заперечень щодо поступок, зроблених Радянській Росії. Відповідальність лежить на їхніх представниках. Для нас проблема була віддаленою та вторинною».
Це було не зовсім так. Британська імперія формально перебувала у стані війни з Японською імперією із 8 грудня 1941 р., коли японський уряд оголосив війну і Сполученим Штатам, і Великій Британії після нападу на Перл-Харбор. Крім того, Черчилль не хотів, щоб у Ялті його «викинули» з угоди щодо Далекого Сходу. Напередодні, під час обговорення звіту Об’єднаного комітету начальників штабів про планування війни в Тихому океані, він зазначив, що «було б дуже важливо переконати Росію приєднатися до Сполучених Штатів, Британської імперії і Китаю у справі ультиматуму чотирьох потуг» Японії. Він також запропонував можливість вести переговори про умови капітуляції з японцями, вважаючи, що це може прискорити завершення війни. Рузвельт уважав, що ультиматум не спрацює, але він нічого не мав проти того, щоб нагадати Сталіну про можливість урегулювання ситуації з японцями шляхом переговорів[439].
Черчиль явно хотів бути гравцем у далекосхідній політиці, з якої Рузвельт намагався його виключити. Під час їхньої приватної зустрічі вранці Черчилль запитав Сталіна про радянські «побажання» щодо Далекого Сходу. Радянці, за словами Сталіна, бажали мати військово-морську базу в Порт-Артурі, американці ж хотіли, щоб порти були інтернаціоналізовані. Черчилль був готовий підтримати радянську позицію і сказав, що Британія «вітає появу російських кораблів у Тихому океані». Він також «підтримував компенсацію збитків Росії тридцяти- чи сорокарічної давнини». Не зрозуміло, чи Черчилль усвідомлював, що радянська присутність у Порт-Артурі ускладнювала Рузвельту відсторонення британців із Гонконгу, чи мав на думці якісь інші резони, але його позиція явно заохочувала Сталіна зробити Британію стороною угод на Тихому океані[440].
Якщо Рузвельт волів виключити британців із радянсько-американської угоди щодо Далекого Сходу, то Сталін прагнув їхньої участі, мабуть, убачаючи у Великій Британії свого головного повоєнного конкурента і намагаючись забезпечити, щоб вона визнала його територіальні придбання. Уже перший проект угоди, запропонований Молотовим 10 лютого, включав Британію як підписанта. Коли Черчилль побачив остаточну версію документа 11 лютого, він був готовий поставити підпис, навіть не ознайомившись із текстом. Іден не був настільки налаштований задовольняти вимоги радянців. Він відкрито сперечався зі своїм босом, чи Британія повинна бути стороною угоди, адже у неї забули проконсультуватися про її зміст. Викликали Кадоґана, і той відраджував від підписання, але Черчилль залишався непохитним. Зрештою, він підписав угоду, стверджуючи, що неучасть в угоді підірве позиції Британії в цьому регіоні та виключить Лондон з усіх майбутніх дискусій щодо Далекого Сходу[441].
«Оригінал угоди, підписаний Президентом і Сталіним, довірили
