Ниті кохання - Софія Вітерець
Зранку літала по невеличкій квартирці, мов на крилах. А чому б і ні, коли мене чекали не лише новий робочий день, а й зустріч зі знайомим незнайомцем. Хоча більше з ліжка підняв саме той факт, що в холодильнику лежала смачнюча їжа, про яку щосекунди нагадував порожній шлунок. Та й її запах ще після вчорашнього дня не вивітрився з моєї пам’яті.
Вже була восьма, коли я стояла в передпокої, наносячи останні штрихи в макіяжі. Хоча це складно було назвати макіяжем як таким, адже в повсякденному житті користувалася лише блиском для губ. Мені й цього вистачало. А ще завжди ненавиділа це відчуття косметики на обличчі. Тоналки, консиллери й тому подібні дрібнички, що були в косметичці кожної – це явно не моє. Вони навпаки псували шкіру, а не допомагали боротися з її дефектами.
Не знаю, в який момент я зрозуміла, що збираюся виходити з дому в домашньому халаті, але з того часу розпочалася справжня біганина. Адже вже було собі встигла розрахувати, що мені потрібна рівно година для того, щоб дібратися до офісу й десять хвилин на чай. А тепер я себе люб’язно позбавляю улюбленого напою. Таке спозаранку терпіти ой як не годиться.
Накинула на себе легку бавовняну блузку та джинси вільного крою, ще раз проходячись поглядом по красивій квартирці, що була кілька днів без нагляду. Наче нічого не змінилося, а милувалася нею як вперше. Невеличка, проте мені її вистачало з головою. А затишна то яка…
Цю красуньку я успадкувала від улюбленої бабусі, що перебралася в село, поруч з нашим містечком Сирниками. А як тільки та переїхала до хатинки своєї мрії, вона почала працювати не менш активно, ніж ми всі. Ну хто б сумнівався, правда? Всі ми якісь не такі. От наче вже пенсія – можеш спокійно відпочити, помилуватися природою, але ж ні – цілісінькі дні проводиш на городі чи в хліві. І скільки не вмовляй – безрезультатно. Ще й швидше нас посадить, нагодує чи відправить у ліс помилуватися природою, а сама назад до роботи.
Якось та ще й вмовили її піти з нами посидіти трішки на нашому місці – красивій галявинці, оточеній деревами зусібіч. То вона встигла відро грибів назбирати. Один раз відволікаюся, щоб сфотографувати їжачка – вже половина посудини. Роблю знімок батьків, щоб було все ідеально, а бабуся притягує повнісіньке відро з запашними білими грибочками та маслюками. Ну от що з нею зробиш?
Але видно, що бабуся справжнісінька трудівниця. Квартирку вона мені залишила в ідеальному стані. От наче вчора всі меблі завезли, хоча ярлички на деяких вказували ще на дев’яності, якщо не раніше. І все таке миле, вінтажне. Завжди обожнювала приїздити сюди. Це було те місце, в яке могла навідатися і поплакати, і посміятися. Тут і жила під час бакалаврату. А з нагоди вступу на магістратуру – отримала ось такий сюрприз від бабусі.
Їй так не терпілося почати жити в селі, що поїхала з Києва ще під час ремонту своєї хатинки. Він вже давненько тривав, от вона й вирушила допомагати. І як не дивно, менш ніж за кілька місяців з’явилася ще одна неписана краса. Бабуся Клава встигла й розписати її, на правах художниці. Тож коли я нарешті приїхала, просто вражено простояла не менше десяти хвилин, роздивляючись шедевр мистецтва.
Тому не питайте, чому я лечу, жену, біжу. Такі у мене вже гени…
Востаннє поглянула в дзеркало, подивилася чи все повимикала і вперед. Новий день, нові завдання, нові проблеми і пригоди. Ну як же без них? Бо от як я примудрилася наче та роззява влетіти білим кросівком прямо в каламутну калюжу? Добре, що хоч передумала мокасини взувати, а то повертатися довелося б. Так просто витру серветками й все буде добре. Але початок ранку неприємний і це ще я не потрапила в офіс під прискіпливий погляд Аліни Вікторівни.
З метро ж мені пощастило. Влетіла до першого вагону прямо перед закриттям дверцят. Навіть вільне місце знайшлося, що було досить великою рідкістю. Сиділа й сяяла від радості, підіймаючи настрій і людям навколо. Мушу зауважити, Артур аж надто позитивно вплинув на мене. Ще ніколи просто не сиділа й не посміхалася сама до себе, пригадуючи миттєвості минулого дня. А тут он тобі на – сиджу й дивую інших пасажирів. І ні тобі тривог чи хвилювань через вчорашні події в офісі керівниці. Хоча розумію, що безслідно це все не пройде.
Але Влад мене неабияк здивував. Як і Аліна Вікторівна, власною персоною. Друга нічого не помітила взагалі, настільки була поглинута своєю роботою. А перший, коли я пішла, очевидно замінив скло в рамці й поставив її так, як було.
І поки на мене ніхто не звертав уваги, я скористалася можливістю й таки пішла попити улюбленого малинового чаю. Як не дивно, поруч неначе з повітря одразу матеріалізувалася Міла. От точно носом чує, коли хто йде в зону відпочинку.
– Слухай, ти була колись в офісі Аліни Вікторівни? – вирішила скористатися нагодою й розпитати про все у головної пліткарки офісу.
– Звісно, ще питаєш. Я колись навіть була її асистенткою. Ще років три тому, коли ця компанія була значно меншою й в нас не було навіть третини з теперішньої кількості працівників. Вона тоді була новачком, таким як і ти, – чесно кажучи я навіть дивувалася, коли вона ж таки встигає випивати своє лате.
– Ого. А не знаєш часом, що то в неї за фотографії? Вперше бачу так багато знімків у когось на робочому місці, – поволі почала підводити до того, що дійсно цікавило.
– Вона їх робить за кожної ліпшої нагоди, але тільки ідеальні удостоюються «постаменту», – посміхнулася брюнетка, помішуючи цукор у своєму чаї.
– А та в сірій рамці? – ніби ненароком запитала у Міли.
– Я рамку тільки й бачила. Вона ховає фото в поличку, що замикається на ключ. А якщо й дістає, то знімок завжди стоїть «спиною» до всіх, – колега кинула в бік рудої такий промовистий погляд, що дурень би не зрозумів – явно вважаю таку поведінку божевільною. Але ж це й справді так.
– Як думаєш, навіщо? – в мене реально не було жодних стратегій. А ті, що були, вчора розвіялися від одного лиш Владового погляду.
