Ниті кохання - Софія Вітерець

Швидко бігла, оминаючи ями та позиркуючи на новенький годинник. Вже була восьма ранку, а я досі не бачила будівлю, де розташовувався офіс «Еклектика». Наче бувала раніше в цьому районі, не раз вражено розглядала сірувату багатоповерхівку, але чому тоді не бачила її ніде зараз? Ще й ці карти вже втретє завели мене в одне й те саме місце.

Знала, що потрібно було брати таксі. От якийсь люб’язний дядечко підвіз би під самісінькі двері й не довелося б псувати новенькі черевички через цю жахливу погоду. Але ж затори які страшні на дорогах… Всі їдуть на роботу й нікому не цікаво, що тут людинка намагається потрапити на співбесіду до компанії, про яку мріяла ще з самісінького малку. Хоча не зовсім, але так звучить більш вагомо, чи що.

Зізнатися чесно, взагалі не думала, що так швидко шукатиму роботу після завершення навчання. Точніше не так. Знала, що не робитиму цього. Розумієте, відколи мені виповнилося вісімнадцять років, я поєднувала навчання в столичному університеті, роботу в одній з маркетингових компаній, тренування та й власне змагання з шахмат. А тоді, коли мені захотілося просто відпочити, отримала запрошення до компанії, про яку мріяла…ну добре, таки з десятого класу.

Взагалі-то, вони мене знайшли не просто так. Незадовго до всеукраїнських змагань я посперечалася з найкращою подругою й розмістила пробне резюме на одному з сайтів пошуку роботи. Настільки не вірила в нього, що навіть було встигла забути. А тут цей несподіваний дзвінок одразу після того як я зійшла з п’єдесталу із золотою медаллю на грудях. Ну все, тепер з мене річний абонемент до її улюбленої кондитерської.

– Доброго дня. Вас турбують з компанії «Еклектика». Нас зацікавило ваше резюме. Підкажіть, ви все ще в пошуках роботи? – дзвінкий мелодійний голос заспокоював, але те, що говорили, мало на мене зовсім протилежний ефект.

– Так, – лише й змогла промовити, досі шокована дзвінком. З одного боку хотілося пищати й стрибати на місці, а з іншого – знайти затишний куточок й сховатися там від усіх та всього.

– Тоді запрошуємо вас завтра на співбесіду. Підкажіть, дев’ята ранку вас влаштовує? – голос ніби й звучав радісно, але вже давно навчилася розуміти, що це просто звичайнісінька фальш.

– Так, звісно. До зустрічі, – не довго думаючи, ляпнула я.

Чому в той момент шалено розізлилася на себе? Адже щойно перемогла на змаганнях, а в додаток отримала ще й запрошення на співбесіду в компанію своєї мрії. Та от річ в тім, що вже була четверта година дня, а я знаходилася на іншому кінці країни. Ще й у курортному містечку. А з нього до найближчого дрібнюсінького вокзалу кілька годин ходу. На жаль чи то поїзди, чи то літаки, чи навіть автобуси, не збиралися підлаштовуватися під мій графік.

І от кинувши свого тренера – Ігоря Миколайовича та написавши йому коротке повідомлення, я вже їхала в поїзді. Минуло сім годин з моменту дзвінка. Сім годин метання довкола та пошуків транспорту. На жаль, єдиний поїзд, який мені підходив, приїжджав досить пізно. Тож була на Вокзальній лише о восьмій.

Перевдягалася в брунатний брючний костюм прямо в поїзді під цікавенькі погляди ще сонних супутників. Легкий макіяж робила вже на ходу, борючись з парасолькою, що так і норовила вирватись у вільне плавання і якось примудряючись ще й тягнути валізу на плечі. Напевне не здивую, що виглядала жахливо – трішки зім’ятий одяг та жахливі мішки під очима від безсоння, які нічим не вдавалося замаскувати.

Одним словом, думала, що гірше вже не буває, а тут перед самісіньким офісом величезна калюжа. І…я в неї таки вступила. Але то ще були не всі мої біди того дня. Хтось з якогось дива вирішив похизуватися непоганою машинкою й зробив крутий віраж. Здогадайтеся, де опинився увесь вміст тієї ж таки брудної калюжі. Звісно, що на мені. І я реально вже не могла стриматися, сльозами знищуючи останній бастіон – досить непоганий макіяж. Ото красуня…

– Пробач. Я не хотів, – вискочив власник авто, але я на нього навіть дивитися на хотіла. Та й чи змогла б? Крокодилячі сльози неабияк заважали.

– Запхни в дупу свої вибачення, – витерла я рукавом обличчя, розмазуючи по ньому ще й грязюку. – Бляха!

– Ксеню? – шоковано застиг не хто інший як Влад – найкращий друг мого дитинства та за сумісництвом син Ігоря Миколайовича. Хоча то я перебільшую. Ми вже давно не були друзями й наші стосунки навіть тоді складно було так назвати. Особливо в останні роки – до його зникнення. – Чекай, зараз все виправлю.

– Ти серйозно думаєш, що це мені допоможе? – хмикнула, дивлячись на п’ятнадцять дрібненьких тканинок-серветок, пропитаних вологою, якої на мені було й так забагато.

– Чорт. Ходімо, – потягнув він мене у бік торгового центру.

– А як же співбесіда? – так не хотілося з ним кудись іти.

– Думаю, встигнемо. Ти ж не підеш ось так? – окинув він мене прискіпливим поглядом.

– Знаєш, а могла б, – гордо випрямилася я, але перед ким і в якому вигляді? Чи потрібно мені це взагалі?

– Мені це надто гарно відомо, – посміхнувся він так тепло й по-доброму, як у старі-давні часи.

А я й справді забула, з ким знаходжуся поруч. Він то мене в такому вигляді бачив вже не раз. Ну любила я лазити по калюжах під дощем. Ну впала я один раз в глибоченьку таку прямо в квітчастій сукенці й під час святкування свого дня народження. То що з того? А таки знала, що запам’ятає це на все життя…

Ну нічого. Ще кілька хвилинок і я засіяю.