Ниті кохання - Софія Вітерець

– Якраз хотів тобі це сказати. Я бачив твоє резюме й мені здається, що ти ідеально підійдеш для цього проекту. Тож закріплюємо тебе за ним? – ну чому ж він, смакуючи свій обід, виглядав не менш незрівнянно, як і до цього. В чому моя біда?

– Однозначно, Арт…То як мені все-таки звертатися до тебе? – врешті запитала, переводячи погляд на Артура.

– Як хочеш. Це не принципово. Взагалі моє справжнє ім’я Борис, але Артуром почали називати лиш десь коли мені виповнилося шість, – напевне цікавість аж іскрила з мене, тож віднедавна мій керівник, продовжив. – Я виріс в Америці. Мама туди переїхала через кілька років після мого народження, разом зі мною. А сама розумієш – то щастя, якщо закордоном твоє ім’я вимовлять правильно. Та й якось хтось помилково назвав мене Артуром і тоді ще однокласники підхопили. От і причепилося. Навіть тут вже рідко хто з більш-менш знайомих називає мене на справжнє ім’я. Навіть подумував його замінити офіційно на Артур, але лінь з паперами возитися. Ось така от історія.

Артур розвів руками, посміхаючись. Здавалося, хотів сказати ще щось, але стримував себе. Хоча не засуджую його. От хто буде розповідати все про себе практично незнайомій людині?

–Давно ти повернувся в Україну? – не розказуватиме, але це не означає, що я не запитаю.

– Років чотири тому, – відповів миттєво.

– А хотілося? – бачила по його обличчю, але не могла не запитати.

– Та давненько вже. Але все не вистачало сил. Думав, не впораюся, не зможу зустрітися з батьком та поглянути йому в вічі, – зітхнув він, змінюючись за секунду.

– Що ж змінилося? – і потягнув же хтось мне за язика. Артуровий погляд водночас став неначе сталевим.  

– Батько раптом передав компанію в мою власність і переписав усі документи. Напевне, хотів повернути нас з мамою. Проте вона так і залишилася в Америці, а я приїхав. Не знаю, заради кого більше – працівників чи самої компанії. Знаєш, Ксеню, тепер мені здається, що це єдиний наш зв’язок. Просто не можу підвести батька, хоч зовсім його і не знаю. Зрозумів лише, що він не з тих, хто любить поспілкуватися, але я думав, що якщо виведу компанію на новий рівень, то тато хоч озветься.

– Це обов’язково станеться. Думаю, він не раз почує твоє ім’я, – посміхнулася я, підбадьорливо обіймаючи його.

Коли ж до мене дійшло, що ми з босом сидимо в його кабінеті, обіймаючись, то аж підскочила. Швидко прибрала за собою після нашого зовсім не скромного обіду та попрямувала до дверей. Права нога так і норовила підігнутися, але я все ж більш-менш та дійшла до дверей.

– Стривай, – Артур обережно взяв мене за руку, повертаючи обличчям до себе. А його ж було геть схвильоване. Навіть долоня трішки спітніла. Отже, Артуру й справді це важливо. – Будьмо друзями.

– Я тільки за, – посміхнулася. А чому ж ні? Мені це прекрасно вдавалося. Все життя практично як одна суцільна френдзона. Артур же полегшено видихнув.

Мабуть, він не думав, що я все так сприйму. Могла б висловити всі свої претензії стосовно моєї ж поведінки і його реакції, побіситися трішки, але з якого дива? Я ж бо не героїня якогось любовного роману. Насправді Ксенія Борсук – це наймиролюбніша істотка. Але лише в гарному, чи то ситому настрої. Попадись же мені під руку хтось, коли я буду голодна – від нього й сліду не лишиться.