Ниті кохання - Софія Вітерець

На численних знімках в кабінеті Аліни Вікторівни кого тільки не було. Здавалося, в неї якась манія збирати якомога більші групки людей та робити спільні фото. Але ж вона чомусь їх тут тримає... А значить – фото важливі.

Проте одне з них, в красивій, проте простенькій рамці, з якогось дива стояло якось віддалік, «спиною» до відвідувачів. Здавалося, лише одна керівниця має право дивитися на нього. На Влада та Аліну, що стояли, обійнявшись на фоні Львівського оперного театру, що височів посеред площі. Він обіймав її зі спини, а вона світилася від щастя. Начебто нічого такого, але серце одразу пропустило удар.

– Що ти тут робиш? – забіг до кабінету Влад та вирвав фото з моїх рук.

Він явно не розрахував сили й знімок у звичайнісінькій сіренькій рамочці впав на підлогу. Тонке скло розбилося та розсипалося дрібнюсінькими шматочками по підлозі. Влад явно лютував, а я не розуміла чому. Ну побачила фото-підтвердження їх кількарічних стосунків, яка різниця?

– Я й так чудово знала, що ви зустрічаєтеся. Ти чого? – не довго думаючи, почала підходити до нього, щоб позбирати уламки скла.

– Не твоє собаче діло, – зігнувся він та попри скло дістав знімок. Одразу ж на його руці виступила кров, що незабаром першими крапелинками впала на підлогу.

– Дай допоможу, – потягнулася я до Влада з упаковкою антисептичних серветок, що він мені ж і дав сьогодні зранку.

– Забирайся, – прохрипів він, вибиваючи серветки чітким ударом прямо в сміттєве відро.

– Та йди ти…– вийшла з кабінету, гучно грюкаючи дверима. Бісить. Як же він мене бісить.

Повернулася на своє робоче місце й ще на всяк випадок відправила копію дослідження ринку Аліні Вікторівні на електронку. Хто там знає цю скажену парочку. Начебто й були найкращими друзями з Владом, але він вже сьогодні встиг мене підставити й визвіритися без причини. Що йому завадить зробити це вдруге? Керівниці ж взагалі не довіряла. Ще вижене мене за банальне невиконане дослідження. Краще хай буде страховка, що я все ж виконала свою роботу.

Задоволена собою й першим робочим днем, покрокувала до виходу, тягнучи свою невелику валізку, яку брала на кожне змагання. Чим більше сходинок було переді мною, тим більше розпалювалася моя злість, але зовсім не через злегка складнуватий шлях. Бо реально – хотіла ж просто роздивитися одне фото. Однісіньке. Звідки вся та агресія з боку колишнього найкращого друга? Найсмішніше те, що Влад ніколи таким раніше не був. Мені подобалися в ньому саме спокійний характер та вміння підняти настрій в будь-якій ситуації. Звісно, ми тоді були ще дітьми, але тому ж самому незнайомцю це якось зовсім не складно. А Владу...

– Ой, пробачте, не помітила, що тут хтось є, – наштовхнулася на чоловіка в темному пальто, що просто стояв і незворушно дивився на будівлю, в якій був розташований офіс. – Щось цікаве побачили?

Зупинилася й собі, високо задерши голову. Наче звичайна сіра будівля. Нічого не змінилося з того моменту, як вперше побачила її. Або ж то я просто така неуважна.

– Та ніяк не можу повірити, що ще донедавна цього бізнес-центру тут не було. А зараз у ньому офіси стількох різноманітних компаній... Швидко ж час летить, – знайомий баритон порушив тишу навколо. Ось що значить промовка про вовка.

– Не те слово. І не тільки будівлі змінюються. Одна секунда й вже не впізнаєш людини поруч з собою, – знову думками повернулася до ситуації з Владом. Хоча незнайомець, здається, прийняв це на власний рахунок.

– Стривайте, це ж ви та журналістка всесвітнього масштабу? – навіть в легкій темряві я побачила його сліпучу посмішку.

– Ну не настільки... Покищо лише всеукраїнського, а там далі побачимо, – підіграла я. – Мене, до речі, Ксеня звати.

– Артур. Дуже приємно, – протягнув він мені свою праву долоню, яку я з радістю потиснула. 

– Взаємно, – посміхнулася, хоч і стояла дещо в тіні, тож він навряд чи це побачив. 

– Вас часом не підвезти? Темно вже. Таксі чекати доведеться довгенько. Та й до метро далекувато, – Артур вийшов на світло й вказав рукою на авто неподалік.

– Яке вже це буде моє дякую за сьогодні? – посміхнулася я, прямуючи зі вже знайомим незнайомцем до авто.

Трішки легковажно? Можливо. Але неосвітлені підземні переходи, подекуди ще й затоплені після дощів – здавалися мені значно гіршим варіантом. Так принаймні буде хоч трішки комфорту.

– Яке б не було, а ти вже давно подарувала мені значно більше – можливість відчути себе звичайнісіньким підлітком, що пішов за мрією, – промовив Артур якось так просто, ніби я реально скинула якийсь тягар з його плечей.

– Ти мріяв колись стати оператором? – зацікавилася одразу я. Зізнатися чесно, і сама частенько подумувала про це. Хоча моя фантазія постійно робила такі стрімкі стрибки, що я мріяла практично про все. Але, звісно, на перших сходинках завжди стабільно залишалося кілька речей.

– Звідки взялося це «мріяв». Мрію, – посміхнувся він. – Але зараз вже більше хочеться в режисерське крісло.

– А я хотіла податися в сценаристи, – згадала свої давні фантазії. – Ще з того часу, як переглянула перший фільм.

– Чому в минулому часі? – поглянув на мене Артур і я дійсно бачила чисту цікавість в його очах.

– Обожнюю маркетинг і не уявляю, як взагалі зможу покинути це. А поєднувати, думаю, буде складнувато. Вже десята і я ще досі не вдома. А знаючи себе, ще як мінімум годинку витрачу на вечерю й зранку одразу на роботу. І щось мені підказує, що завтра я в офісі буду навіть довше, – поділилася я не скажу, що своїм наболілим, але час від часу реально через це було складно.

– Бачиш пакет на задньому сидінні? – раптом загадково протягнув Артур, хитро посміхаючись.

– Угу, – повернула я голову, вже не в змозі відвести погляду від таємничого предмету, про вміст якого я могла лише здогадуватися. 

– Пригощайся, – промовив він, гальмуючи на червоне світло і я скористалася можливістю та полізла за пакетом.