Ниті кохання - Софія Вітерець

Я тупцювала по приміщенню офісу вже кілька годин, постійно зриваючись до ноутбука аби перевірити свої підозри й знову назад. Думала, що виберу швиденько локацію й одразу за підготовку проекту подамся, але як на людинку, що почала жити в Києві на постійні основі лише з початку навчання в університеті, надто мені вже все приїлося. Хотілося чогось унікального, такого, де б ще ні в кого не було рекламних зйомок. І в цьому мені могла допомогти лише одна людина. Чи принаймні саме так здавалося на перший погляд.

– Тадеуше, скажи, яке найбільш таємниче місце Києва? – підбігла я до приблизно нашого однолітка. В принципі, у компанії практично всі були одного віку.

– А ти знаєш до кого звернутися, – підморгнув мені він, йдучи до мого кабінету.

Здавалося б, трішки неочікуваний вибір. Але хто як не людина, що приїхала на навчання по обміну з Польщі та залишилася в Україні, зможе мені допомогти? Мені Міла вже всі вуха про нього прогуділа. І не дарма. Я б також була вражена, якби іноземець знав про традиції та звичаї твоєї культури більше, ніж ти сама.

Але крім цього він обожнював подорожувати, прихопивши з собою фотоапарат й кожна його поїздка вражала ще більше за попередню. А найголовніше для соціального проекту, який ми не могли профінансувати як велика компанія – Тадеуш вмів вишуковувати найкрасивіші місцинки, за які не потрібно було платити.

– Стривай, в мене ж є блог з фото. Може, щось сподобається. Думаю, це краще, ніж розповідати. Так зможеш сама побачити всю цю неземну красу, – схилився він над клавіатурою й лише дрібненькі кучерики підскакували від його швидких рухів. – А може навіть з’їздимо кудись потім. Побачиш всю магію природи наяву.

Я лише посміхнулася. Міла попереджала, що рано чи пізно від нього пролунає подібне запрошення. З ним всі всюди їдуть, а в результаті Тадеуш кидає інших та зривається кудись сам. І це одразу ж після приїзду на місце. Тому то й подейкують, що він дикий. Лазить по подібних місцинах, от і сам став таким. Але якщо кине саму в горах – можна пробачити. По-перше, він нічого не обіцяв. А по-друге, в нього просто чарівна фізіономія. Чого вартий один лише погляд…

– Знаєш, тут все якесь не те. Навіть ніколи не замислювалася, що колись зможу сказати, що якесь місце надто просте, – повернулася до Тадеуша, прогортавши стрічку від початку й до кінця.

Звісно, мене вразили кілька місць, але ці фото були або зроблені біля Яремче, або навіть далі. А в нас на місце практично не було бюджету – куди ще їхати групі та оплачувати роботу акторів.

– А як тобі це? – схилився Тадеуш показуючи численні кадри одного й того самого місця.

– Вау, – начебто нічого не змінювалося, але я заворожено спостерігала, не в змозі відвести очей. Була в цьому місці якась така специфічна атмосфера таємничості, що якраз була мені потрібна.

І я реально не відірвала б очей від смартфону колеги, якби на фоні вже знайомого місця не з’явилася кучерява голова Тадеуша. Перше його фото, яке я бачила і реально не розуміла, чому воно дійсно перше. Правильні риси обличчя, ідеальна посмішка та волосся, що тільки підкреслювало його природню красу. І це я ще мовчу про надзвичайну фізичну підготовку, яку йому забезпечили постійні походи в гори чи просто по чарівних місцинах.  З такою зовнішністю він міг би вести власні шоу про подорожі, а не просиджувати цілими днями в офісі, чекаючи чергового дрібного доручення.

Проте він так явно не гадав, адже як тільки випадково показав мені фото, швидко заблокував телефон. Аж руки в бідненького затремтіли. Хоча він одразу ж сховав їх до кишень, приховуючи це.

– Ти чого? Чудове ж фото, – спробувала заспокоїти його я, але Тадеуш одразу неначе випарувався.

Лише й залишалося, що хмикнути та повертатися до роботи. Потрібно було перевірити оплату, щоб знати в скільки приблизно обійдуться зйомки. Що-що, а вона здивувала – гривня з людини за чудову місцинку з потрібним нам антуражем. Навіть перероблювати нічого не доведеться. Краса просто. Ще й наче вже всі свої завдання для проектів повиконувала...

Зізнатися чесно, так швидко ще ніколи не працювала. Але в цьому офісі у мене неначе щось вселилося. З одного боку хотілося показати Аліні Вікторівні хто тут хто, а з іншого – ну як не працювати з трьохсот відсотковою продуктивністю, коли в тебе є така чудова команда. Нас разом всього четверо й таких групок лише три на всю компанію, але яка ж це насолода – працювати з чудовими не лише колегами, але й людьми. І друге для мене значно важливіше.

Лише Аліна Вікторівна й псувала всю ідилію, то з’являючись поряд зі мною, то гиркаючи на Мілу, то люб’язно перекидаючись фразочками з Владом. Як же бісить їх парочка…

Проте не дарма кажуть, що немає нічого ідеального.

– Ти вже все на сьогодні? – зазирнув до нас Артур, одразу розбираючи план соціального проекту та позиркуючи на фото місцини. – Оце так. Це десь тут в Києві?

– Так і так. Якраз від офісу недалечко. Можна навіть буде пройтися. Лише техніку, можливо, підкинути, – швиденько зібралася я й попрощавшись з колегами, ми пішли до виходу.

– Як думаєш, завтра буде нормально все влаштувати? – раптом поцікавився він.

– А це не зашвидко? – здивувалася я такому поспіху. – Ще немає акторів. Та й Юля говорила, що хоче трішки переробити сценарій.

– Хіба в ньому не буде лише пара-трійка фраз? Запам’ятають. З акторами ж трішки складніше. В нас досі немає головного героя. Я телефонував у кілька агенств, з якими ми зазвичай працюємо, але в них немає вільних людей.

– Думаю, в мене є кандидат, – хитро посміхнулася, поглядаючи на свого колегу, що якраз про щось затято сперечався з Мілою в зоні відпочинку.

– Точно? – бачила як його роздирає цікавість, а я не з тих, хто любить мучити людей.

– Тадеуш ідеально підійде. Наче під нього сценарій писали, – посміхнулася, знову знаходячи поглядом Тадеуша, що якраз розлив на себе каву.

– А й справді,– хмикнув Артур, погоджуючись зі мною. Тадеуш якраз ніби на замовлення ще й продемонстрував Мілі кілька гримасок. – Така зірка під боком, а я навіть не помічав…