Ниті кохання - Софія Вітерець

Обережно розгорнула його і здивувалася. Дуже апетитна на вигляд їжа лежала ідеально розкладеною по судочках. Тут були й салати, й запечене м’ясо, й навіть дивної форми домашні коржики. Поруч же були столові прибори.

– Яка смакотааа, – протягнула, насолоджуючись ідеальними стравами. Як не знати хто тягнулася по черзі до кожного судочка, смакуючи всього потрошку. – Це все ти приготував?

– Ображаєш, – показово нахмурився Артур, закопиливши нижню губу. Виглядав так смішно, що я мало не поперхнулася їжею. – Люблю куховарити. А це все ще й дівати кудись потрібно. От і приношу на роботу пригостити колег та самому перекусити. Це краще, ніж кудись іти.

– О так. До речі, де ти працюєш? Може якось заходитиму до тебе, – ум’явши цілу порцію салату та здається всі коржики, промовила я. Дещо нахабна пропозиція з мого боку, але шлунок потребував ще і ще.

– Приїхали, – промовив Артур і я з подивом помітила, що ми й справді спинилися на моїй вулиці.

Навмисне сказала йому, щоб не підїжджав до самісінької квартири, бо перед будинком завжди була величезна калюжа. Вічно з нею у всіх були проблеми, але за багато років дорогу так і не відремонтували.

– Тобі допомогти? – вкотре перепитав Артур, дістаючи мою валізу з багажника.

– Та ні. Вона на не така вже й важка, а навіть якби була, то на перший поверх затягнути її – це не біда, – поставила валізу та переклавши пакет з рештками їжі до іншої руки, який люб’язно перекочував до мене, чомусь обійняла нового знайомого. Капець як захотілося відчути аромат його парфуму ще ближче. – Дякую за все.

– Був тільки радий, – посміхнувся Артур. – Завтра побачимося.

– Обов’язково, – промовила я, поволі віддаляючись.

Звідки це взялося – не розумію, але коли ми прощалися, цього разу вже чітко знала, що це наша далеко не остання зустріч. Ба більше – чудовий новий початок…чогось.