Клянусь, я твій - Поліна Ендрі

Я злякалась. Чесно. Але тепер я боюся, що це виявиться неправдою. Я боюся, що тест мені збрехав і вагітність виявиться лише короткочасною солодкою ілюзією.

- Вітаю, ви вагітна.

Не ілюзія.

Я сміюся в голос і одночасно по моїх щоках починають градом котитися сльози. Лікар накриває мене лляним простирадлом, знімає рукавички і кидає їх у смітник, пильно дивлячись мені в обличчя. Напевно, збоку це виглядає справді моторошно, бо дівчина стривожено турбується:

- Кімберлі, з вами все гаразд?

Мій сміх стихає, я посміхаюся, стираючи долонею великі краплі сліз, і щасливо дивлюся їй у вічі:

- Так.

Ця думка приходить мені в голову, коли я вже одягаюся. Підтягуючи лямки комбінезону, я виходжу з-за ширми і бачу, як гінеколог сидить на своєму місці, щось черкаючи у моїй карті.

- Вибачте... Вибачте, але я можу поговорити з Еліс Джоді?... Вона ще працює тут?

Дівчина так і не піднімає голови:

- Так, але до неї треба заздалегідь записуватись.

Я чогось завзято хитаю головою.

- Але я не хочу робити аборт. Мені потрібно з нею лише поговорити.

Дівчина перестає писати та піднімає на мене насторожений погляд.

- Я розумію. Але до неї велика черга, просто так вам туди не потрапити.

Я дивлюся їй у вічі:

- Мені дуже потрібно. Це недовго, обіцяю.

Дівчина недовго мовчить. Я бачу в її погляді щось середнє між сумнівом та співпереживанням. Вона вагається. Нарешті вона зітхає.

- Давайте так. Я вам зараз випишу направлення, ви спуститеся вниз і зареєструєте ваш номерок. Так вам буде простіше потрапити до неї. Скажіть на ресепшн, що ви від мене і вам нічого платити за це не потрібно.

- Добре. Дякую.

Я чекаю своє направлення і, подякувавши, виходжу. За мною вже інші пацієнти, я залишаю хол і спускаюся на перший поверх. З номерком у мене не виникає проблем, на ресепшн все відбувається точно, як сказала мені лікар. А далі все відбувається ніби в якомусь невиразному тумані. Я підводжуся на другий поверх, обережно стукаю у двері і, отримавши коротке "заходьте", натискаю на ручку, з завмерлим диханням спостерігаючи, як вони повільно відчиняються.

Чорна синьова її волосся, прибраного у високий хвіст на потилиці, не може перетягнути увагу від сивовласих прожилок у пасмах, зморшок на її лобі і нахмурено вигнутих брів над приспущеними на переніссі квадратними окулярами в червоній оправі. Джоді сидить за робочим столом у білому халаті та масці на пів обличчя. Її зморщені руки зайняті писаниною на білому папері, і якщо чесно, я б її не впізнала, якби не велика родима пляма на лівій руці. І все ж таки час нікого не шкодує...

Я заходжу до кабінету і тихим клацанням зачиняю двері.

- Зараз, мені потрібно заповнити кілька бланків. Зачекайте в коридорі п'ять хвилин, - сухо промовляє вона, не піднімаючи обличчя.

Я посміхаюся, чомусь більше не лякаючись цієї жорсткої манери її спілкування.

- Вітаю. Ви, напевно, мене не пам'ятаєте... Я Кімберлі. Кімберлі Вільямс. Колись... А точніше, п'ять років тому мені насильно зробили аборт. То були ви.

Її руки завмерли над листом, потривожені моєю раптовою появою. Ручка випадає з долоні, що здригнулася, вона робить ковток повітря і бліді губи при цьому стискаються, як у риби на суші. Спочатку вона повільно піднімає обличчя, тим часом кругла ручка сягає кінця столу і падає на підлогу, тільки до неї вже нікому немає діла. Джоді легенько охає і з'єднує долоні біля грудей.

- Ах, Кімберлі... Дівчинка з сонячним ім'ям і батьком-тираном... Дівчинко моя, що ж тебе знову привело до мене?

Тон її голосу миттєво слабшає, він стає м'яким і враженим, як податливий шовк. Я несміливо посміхаюся, прикриваючи живіт руками.

- Я вагітна.

Вона знову охає, від несподіванки прибравши руку від грудей.

- О ні-ні, я не збираюся робити аборт, - поспішаю запевнити її я, побачивши переляк у карих очах. - Мені просто... Ви мене тоді так підтримали. Якби не ви... Я б точно з собою щось зробила. Дякую вам.

По правді кажучи, сказано це було від щирого серця і без жодного поганого наміру, але коли я знову дивлюся в її очі, я бачу в них сльози й жаль. Жінка осудливо похитує головою.

- За що ж ти мені дякуєш, дівчинко... Я позбавила тебе того, за що ти хапалася останніми силами. Я зламала тебе.

- Ви не могли вчинити інакше. Мій батько... Я знаю, що він погрожував вам аж до того, щоб позбавити роботи. Ще я знаю, що у вас був такий єдиний випадок. І не варто докоряти собі за те, що зроблено.

Їй нема чого мені сказати, я ж бачу. Я повільно підходжу, сідаю на краєчок стільця і ​​посміхаюся, відчуваючи, як сльози наливаються на очі, пробиваючи пролом у голосі.

- Я хочу сказати... Що я вагітна від тієї самої людини, - по моїх щоках градом ринули сльози, я задираю обличчя і коротко хитаю головою, ледве не захлинувшись схлипом. - Боже, він мабуть думає, що я остаточно з'їхала з глузду. Я втекла з дому нічого йому не пояснивши... Він же там божеволіє. Знаєте, а він кохає мене. По-справжньому.

Коли я обережно опускаю обличчя і знову дивлюся на неї, я бачу зацікавленість у її погляді.

- А ти кохаєш його?

Я посміхаюся крізь сльози:

- Шалено.

- Але...?

- Мені страшно.

- Чого ти боїшся?

- Мій батько... - я відчуваю, як мій голос здригнувся через ком, що встав у горлі. - Він сказав, що вб'є його.

Джоді повільно знімає окуляри, уперши кінчик оправи в куточок рота, вона уважно на мене дивиться, про щось думаючи.

- Кімберлі, - просто видихає вона. – Скільки тобі тоді було?

- Вісімнадцять, - я недбало скидаю сльозу, опускаючи очі. - Виповнилося.

- Та дівчинка могла боятися, і це нормально, я розумію. Вона не мала підтримки, вона була розгублена і дуже, дуже налякана. Але зараз переді мною жінка. Яка пройшла через насилля і зраду, гідно вистояла та знає, чого хоче від цього життя. Ти ж знаєш, що тобі насправді потрібно, Кімберлі?