Клянусь, я твій - Поліна Ендрі

Тіснота. Вона згущується всередині мене, давлячи мене своєю вагою. Затуманений розум витав десь на краю неба, коли я повільно натиснула на ручку дверей і вийшла в коридор.

- Кімберлі! - гучний оклик, що розсіює сірі хмари над моєю головою, набір знайомих звуків знайомого голосу, які складаються в голос, що звучить знайомо.

Я ніби в тумані переводжу погляд і бачу жахливо стривоженого Кейна. У надірваній сорочці, розпатланий і з гарячково палаючим поглядом... Звідки він тут? Миттю Кейн наближається до мене і накриває долонями вологі від сліз щоки.

- Господи, Кім, на тобі ж зовсім обличчя немає, - він тривожно кусає ліву щоку зсередини, на тендітній шкірі у нього під очима видно блакитні прожилки вен, що проступили. Кейн притягує мене до себе та заплющує очі. Я схлипую у нього на грудях. Він кладе руку мені на волосся, нахиляє голову і розгублено шепоче:

- Кохана, що ж ти накоїла...

Я ще не чула, щоб у голосі було стільки небайдужості, болю та безвиході.

- Нічого, - мій власний голос долинає глухо, наче з-під сирої землі.

- Що?

Вражений шепіт Кейна.

- Я нічого не зробила, - я намагаюся говорити голосніше і для цього мені доводиться докласти зусиль. - Я прийшла сюди, щоб переконатися, що вагітна, але я зовсім не збиралася робити аборт...

Кейн обережно відриває мене від своїх грудей і дивиться на мене. А в очах його стільки надії, благання та потрясіння. Мов він не вірить, що так воно і є насправді. Є щось тривожне в тому, як він виглядає, ніби він шукає щось у моїх рухах і словах, ніби він, почувши мою відповідь, не може повірити, що так воно і є насправді.

- Ти... Зараз кажеш правду?

Він обережно і повільно вимовляє кожне слово, мало не захлинаючись ними. Я піднімаю погляд до його очей, легенько торкаюся кінчиками пальців колючої щоки і слабо посміхаюся:

- Так.

- Боже, Кім, - він випускає повітря із легень зі свистом і притягує мене до себе. Його щастя непомірно велике, щоб він міг розраховувати силу своїх обіймів - у мене болять ребра і зводить дихання, але, сказати по правді, це такі дрібниці.

- До чого ж ти мене налякала...

- Ти подумав, що я збираюся позбутися дитини і прийшов, щоб мене врятувати?

Він трохи послаблює обійми і цілує мене в маківку. 

- Так, мила, я прийшов, щоб тебе врятувати.

- Як ти зрозумів?..

- Коли побачив тест у ванній кімнаті. І твої перелякані до смерті очі.

Так само швидко з моїх губ злітає уривчастий видих, я нетерпляче мотаю головою і відсторонююсь. Коли я знову подаю голос, у ньому дзвенить болісний розпач:

- Кейн, я не хотіла... Коли я дізналася, я й справді так злякалася... Але я не збиралася... Я н-не...

- Тихіше... - він м'яко прикладає палець до моїх губ, змушуючи замовкнути. Напевно, моє обличчя зараз - саме сумнів, стривоженість і переляк, бо його погляд у відповідь стає м'яким, як податливий шовк, а блакитні іскорки в очах спалахують яскравіше, ніж будь-коли.

- Я зрозумів, Кім, тобі не треба виправдовуватися, - він обережно бере мою долоню, цілує її та стискає у своїх долонях. - Кохана. Роби зі мною що хочеш, тільки благаю не йди. Я обіцяю бути поряд, обіцяю допомогти пережити те, що з тобою трапилося, обіцяю намагатися робити так, щоби ти була щаслива. Я присягаюсь життям, що не кину тебе. Присягаюсь... Я присягаюся, Кім, я не кину тебе.

І він обіймає мене. Міцно і по-чоловічому, торкаючись кінчиками пальців мого волосся, його губи ніжно торкаються мого чола. Я зволікаю кілька секунд - і дозволяю собі обійняти його у відповідь, зчепивши руки у нього за спиною і уткнувшись головою в плече посеред переповненого лікарняного коридору, де на нас косяться лікарі та пацієнти, що проходять повз... Але, сказати по правді, це такі дрібниці.

Годину назад

Очікування. Це завжди так довго. І втомлююче. Мій бідний мозок не може витримати напружене очікування неминучої бурі.

- Ось ваш номерок. Другий поверх, коридором ліворуч, тридцять другий кабінет. Сподіваюся, ви розумієте, що ми прийняли вас як виняток із правил, але наступного разу постарайтеся записуватися заздалегідь. Гарного дня.

- Дякую.

Великий ком у горлі, що встиг до цього часу розсмоктатися, тепер знову встав у глотці, перекриваючи доступ кисню. Мої ноги підкошуються все більше, я відчуваю тремтіння в колінах.

Тридцять другий кабінет. Я пам'ятаю, коли вперше прийшла сюди. Мама привела мене до гінеколога після того, як вранці застукала мене разом із Кейном в одному ліжку. Все було надто очевидним і тільки сліпий не здогадався б, що до чого. Потім ми знову прийшли, щоб перевірити, чи не завагітніла я.

Тут все так само.

- Що турбує? - дзвінкий голос лікаря легкою луною відскакує від стін просторого кабінету з високою стелею. Вона швидко переглядає мою медичну карту і направлення. Я уважно дивлюся на приємну молоду дівчину в медичній шапочці та масці, чий образ невиразно вимальовується в моїй пам'яті. По-моєму, це та сама дівчина, що й п'ять років тому...

- Я... Я хочу перевіритись. Сьогодні я робила тест на вагітність, він показав позитивний результат. Я хочу переконатися, чи я вагітна.

Дівчина, незважаючи на мене, щось черкає в моїй медичній карті. Вона довго мовчить.

- Роздягайтеся, лягайте на кушетку, - голос лікаря сухий та професійний.

Я покірно прямую в дальній куток кабінету, знімаю з себе одяг і лягаю спиною в крісло, піднімаю голову і витріщаюся в стелю, згоряючи від болісного очікування.

Мені так цікаво, чи впізнала б вона мене, подивись вона мені в очі? Підняла б голову, перейнялася б моїм становищем, поспівчувала чи навпаки підбадьорила... Хоча, з іншого боку, мене відразу ж відвідує випадкова думка про те, скільки ж дівчат у світі думають так само, коли приходять на прийом. А скільком вона так само говорить день у день? І кожна, прийшовши сюди, вважає свій випадок особливим...