Клянусь, я твій - Поліна Ендрі

- Ну що, маленька хуліганка, поїхали додому?

- Містер Тернер!

Звук її голосу змушує Кейна підвести голову. Вчителька вже йде до нас, вона поспішає, залишивши дітлахів позаду повторювати під музику вивчені зв'язки.

- Здрастуйте, Кімберлі, - і вона чемно посміхається мені. - Як ваше самопочуття? Минулого разу ви виглядали трохи блідою.

- Вже все добре, дякую.

І вона напівпошепки звертається до Кейна, нахилившись і легким рухом руки торкнувшись його плеча:

- Кейн, вибачте, ви не могли б затриматися на хвилину..?

Якщо його й збентежив цей дотик, то Кейн аж ніяк не видає себе. Знаючи його, - з ввічливості.

- Так, Вірджиніє, я вас слухаю.

- Ем... Хотіла вам ще раз подякувати за квіти, це дуже мило з вашого боку.

Що-о? Кейн подарував їй квіти?

- Хоча я думаю, нам буде краще поговорити віч-на-віч...

Мовчання, що настало, віддається неприродною тишею. І усвідомленням.

- Ходімо, Олівія, - говорю я твердо, підштовхуючи дитину до виходу.

- Кім, - рука Кейна зупиняє мене. В очах його легка стривоженість і трохи переляк. - Напевно, обговорити поведінку Олівії.

- Я зрозуміла, Кейн.

Моє зап'ястя вислизає з його долоні, я беру Олівію за руку і виводжу її зі студії. Ми обидві сідаємо в машину, малеча на заднє сидіння, я на переднє.

Кейна немає довго. Хвилин п'ятнадцять, не менше, за цей час я встигаю перекинутися з Олівією кількома фразами, - на більше мене не вистачає. Кейн виходить із будівлі, коли я вже змирилася з тим, що мій настрій безбожно канув у лету. Коли він сідає за кермо, я помічаю, що в нього надто збуджений і схвильований вигляд. А ще він надто стривожено уникає зустрічатися зі мною поглядом. Так зазвичай роблять, коли намагаються щось приховати.

- Ну що, поїхали? - голос Кейна награно бадьорий і веселий. - Зараз поїдемо за тортом, я не встиг купити дорогою, - вирулюючи зі стоянки, він обертається до Олівії. - Який ти казала, хочеш?

- Шоколадний і з вишнею. Ще морозиво, вдома воно майже закінчилося.

- Не забагато тобі буде?

- В самий раз.

- Гаразд, дозволяю. Ти здається, ще хотіла рожевий маршмеллоу? Ось купимо і його.

Олівія нічого йому не відповідає, зате нахиляється до мого сидіння, закриваючи рота рукою від Кейна:

- Що це з ним сьогодні? - з нерозумінням шепоче вона, але Кейн все одно чує.

- Я просто дуже люблю вас. Обох, - і очі його при цьому сяють усмішкою, він дивиться на мене, і коли розуміє, що я не посміхнуся, повертає голову і підтискає губи, вчепившись пальцями в рульове колесо.

На півдорозі він зупиняється, щоб піти разом з Олівією до кондитерської, обережно поцікавившись, чи мені щось потрібно. Звісна річ, ні. До будинку ми добираємося вже у неприховано похмурому мовчанні. Кейн зрідка кидає на мене стривожені погляди, звичайно все розуміючи.

- Здається, я забув купити чай до торта, - він повертається на заднє сидіння, коли ми під'їжджаємо до дому, простягаючи Олівії зв'язку ключів. - Відчиниш двері сама?

Малеча закочує очі, мовляв, ще б простіше щось запитав, підбирає свій ранець і вистрибує з автомобіля, не забувши грюкнути дверцятами.

Звичайно ж, нічого він не забув і це просто дурна відмазка перед Олівією, мені ж просто до смішного сумно через безглузду очевидність. Коли дитина ховається за дверцятами автомобіля, він дійсно збирається мені щось сказати, але я його випереджаю:

- У тебе помада.

Кейн навіть губиться на мить.

- Де?

- Ось тут. І ось тут.

- Справді? - він нервово тре щоку у вказаних місцях. - О чорт, я не подумав, що...

- І ще на губах.

Кейн на автоматі витирає свої губи і дивиться на свою долоню спантеличено. На мої очі навертаються сльози.

- Кейн, можна на хвилиночку?

Він піднімає голову. Я даю йому ляпас. Сильний, хльосткий, розгонистий. Я кусаю губу і дивлюся на нього, бачачи, як у його очах спалахує усвідомлення. Але я вже виходжу.

- Чорт, Кім, стривай. Ти все не так зрозуміла! Стривай же ти!

Тільки я його вже не чую.