Клянусь, я твій - Поліна Ендрі

Я дзвонив Кім. Тричі. Саме стільки ж разів вона скидала мій виклик. Якщо якихось півгодини тому мене долали зовсім незначні підозри, то зараз очевидна тривога б'є набатом по серцю - вона щось задумала. Я відчуваю, відчуваю недобре. Але найжахливіше, - я боюся не встигнути.

Автомобіль заноситься суцільним круговим рухом, я ледве встигаю вивернути кермо, з оглушливим вереском шин зупинившись упоперек стоянки. Інші автомобілісти починають сигналити, лаючись і обурюючись. Хлопці, чесно, мене не хвилює.

Грюкаю дверцятами, швидким кроком перетинаю двір і вриваюся в хол, штовхаючи подвійні двері.

- Кімберлі Вільямс, - вимовляю я твердим голосом ще до того, як мої кроки наближаються до стійки ресепшн.- Недавно записувалася на прийом. Куди вона пішла?

- Молодий чоловік, дотримуйтесь правил, - жінка за стійкою незадоволено акцентує на мені увагу, вловивши мій агресивний настрій. - Я зараз охорону покличу.

- Куди вона пішла? - гаркаю я, підвищивши голос. Кличте хоч самого диявола, мені начхати.

Я не бачу, але якимось чином уловлюю, як отямився охоронець, але жінка зупиняє його кивком, кинувши на мене вельми неоднозначний погляд.

- Так, була така, - зиркнувши на мене, вона дивиться в комп'ютер, клацнувши двічі мишкою. - Хвилин двадцять тому просила прийняти її поза чергою.

Мовчання.

Ну і?..

- Тридцять другий кабінет, це другий поверх. Перевірилася у гінеколога, звідти отримала направлення на аборт.

Мене всього перетрушує, тільки я вже мчуся у напрямку на другий поверх.

- Юначе, бахили! - кричить вона мені слідом.

Тільки я вже не чую. Моє серце колотиться як заведене. Я маю, маю її врятувати. Я обіцяв! Я поклявся собі і Богові, що більше не дозволю їй страждати. Що ж ти твориш, Кімберлі?..

- Абортивне відділення це куди? - Запитую прибиральницю, що миє шваброю підлогу на другому поверсі.

Вона відповідає, не піднімаючи обличчя:

- Коридором ліворуч, кабінет тридцять шість, - а потім, ніби усвідомивши, швидко гукає: - Молодий чоловік, юначе, стривайте! Чоловікам туди не можна.

Я на ходу обертаюсь:

- Там моя дівчина. Можливо, саме зараз вона робить аборт. Я маю зупинити її!

- Вас туди все одно не пустять. Послухайте, була тут одна дівчина, хвилин десять тому туди зайшла. Якщо це медикаментозний аборт, процедура триватиме ще хвилин двадцять, це не так багато, вам краще почекати її тут.

- Я не можу чекати.

- Вам туди все одно не можна.

- Та мені начхати.

- Зачекайте. Та зачекайте, куди ж ви так помчали!.. Охороно!

Чесно, я гадки не маю, в якому напрямку рухаюся, але відчуваю, що я майже біля мети. Тут ніби нізвідки з'являється здоровенний охоронець, якого мені не подужати, і навіть не один, а двоє. Вони наче з-під землі виростають. Вони хапають мене, заблокувавши прохід та тягнуть на вихід. Відчувши опір, скручують мене і загрожують поліцією.

- Та все, все! - гаркаю я, звільнившись. - Я зрозумів. Я ось тут посиджу.

Вони мене відпускають, ось тільки нікуди не йдуть, залишившись нависати наді мною конвеєром з обох боків.

Я справді сідаю в одне з порожніх крісел для очікування, нахиляюся вперед, запускаю руки у волосся по лікоть і чекаю. Здається, я сам божеволію.

Цього не може статися знову. Я пам'ятаю, скільки суму було в її очах, коли вона розповідала мені про минуле. Я давно вже зрозумів, що її батько монстр, який віддав свою дочку на поталу, але вона...

Кімберлі. Кім. Ти ж не можеш це зробити з нами. Я ж знаю тебе. Я ж кохаю тебе. Я ж...

А можливо, я знаю її недостатньо добре.

Проходить рівно двадцять хвилин від зазначеного терміну аборту, коли двері тридцять шостого кабінету відчиняються і бліда, позбавлена всіх життєвих сил Кімберлі виходить вся у сльозах.