Клянусь, я твій - Поліна Ендрі

Так важко... Чорт забирай, чому так важко? Адже я ніколи не очікував, що буде так боляче. Крізь роки цей біль нікуди не подівся, він роз'їв кислотою серце, залишивши там бездонну вирву, і здається, я тільки зараз усвідомлюю це, відчуваючи сірий простір порожнечі. Довгий час Кімберлі мовчить, і я розумію, що вона осмислює мої слова. Я аналізую все сказане вище, згадую кожен момент. Минулого, нинішнього. У пам'яті спливає її "ще одного разу я не витримаю". Моє серце рвучко стискається.

- Кім? - не стримавшись, згодом обережно кличу я. З її грудей виривається нервовий звук:

- М-м?

Я дивлюся їй у вічі.

- Прошу, тільки дай відповідь мені на одне запитання. Скажи мені... Я розумію, що зараз про це говорити надто важко, але скажи, якби ти раптом завагітніла знову, що б ти зробила?

***

Мене будить гучний стукіт дощу по склу і різка трель телефону. Я розплющую очі і перше, що бачу, - залите дощем велике вікно в підлогу, що висвітлює напівтемряву незнайомої кімнати.

Чорт забирай, де я?

Я приймаю сидяче положення. З моїх плечей м'яко спадає легка ковдра. Все ще щурячись з напіввідкритими очима, я повертаю голову на всі боки, насилу розрізняючи обриси спальні Кейна, звішую ноги вниз і встаю на звук. Здається, він доноситься з вітальні.

Я знаходжу свій невгамовний треллю телефон у тумбочці вітальні. Напевно, вчора Олівія грала та поставила його сюди. Це ж треба, а я ж зовсім про нього забула... Покосившись на акуратно застелений диван, який говорить про те, що тут ночували, я поправляю сповзлий кут покривала і дивлюся в екран.

Мені дзвонить Кейн.

- Алло.

- Доброго ранку, Кім. Сподіваюся, ти добре виспалася і я не розбудив тебе?

Десь за його сильним голосом я чую якісь фонові звуки, що дуже нагадують мені вокзальний шум аеропорту. Здається, мені навіть чується голос диспетчера, який оголошує посадку на літак... Що дуже дивно, хоча поки що рано насторожуватися.

- Ох, ні-ні, я все одно збиралася вже їхати в готель. Вчора мені вдалось забронювати номер, вони сказали, що я можу заселитися зранку, тому все нормально.

- Кім, - втомлений голос Кейна раптом набуває нових обрисів. - Саме тому я подзвонив тобі.

А ось тепер уже можна починати нервувати?..

- Що таке?

- Розумієш, я... Кім, - він видихає моє ім'я, ніби не в змозі вимовити щось інше. - Справа у тому, що я не в місті.

- Що? А де ж тоді?

- Я у Веллінгтоні.

- У Веллінгтоні?? Але ж це так далеко!

- Кім, спокійно. Мені довелося виїхати, щоб вирішити деякі робочі питання... І зможу повернутися тільки завтра.

Я приголомшено видихаю у слухавку:

- О-о, здається, я розумію, у чому річ. Ні-ні-ні, я знаю, до чого ти хилиш і я нізащо не...

– Кім, прошу. Я прошу тебе це зробити не заради мене, бо знаю, що так ти в житті не погодишся. Залишся заради Олівії, Кім, - його голос стає на тон нижче, і я не можу зрозуміти, від раптом притихлого галасу там чи через суть розмови. - Я завтра повернуся і тоді ти зможеш поїхати, куди захочеш. Мені зовсім нема з ким її залишити, а я так не хочу смикати її знову, вона так втомлюється, а ще її постійно захитує від цих вічних перельотів... Тут вона вже звикла, у неї танці, друзі, зрозумій. До того ж вона так хвилювалась, що ти їдеш, що ви більше не побачитеся і...

- Стривай, - я різко перебиваю його і повільно переводжу дихання. Як би мені це не аукнулося потім. - Ну гаразд, я залишуся. Зараз зателефоную до готелю та скасую броню номера.

- Дякую тобі, Кім. Справді, дякую.

- Але тільки до завтра, - квапливо уточнюю я. – Завтра у мене рейс на літак, квиток назад на здати.

Не завтра, а лише за чотири дні. Та й я ще навіть не забронювала його, але Кейну про це знати не обов'язково.

- Звісно. Я постараюсь сьогодні знайти когось, хто посидів би кілька днів з Олівією. Спробую зателефонувати до якоїсь агенції і найняти няню...

- В якому сенсі "кілька днів"? - Знову перебиваю я. Нервове тремтіння сковує льодом серце. - Ти ж завтра повернешся?

- Я не впевнений, Кім, - раптом якось мляво видихає він. - Це може затягтися... На якийсь час. Загалом довго пояснювати, нюанси роботи, сама розумієш. Я не можу тебе просити залишатись так надовго, у тебе робота в іншому місті, своє життя. Я розумію.

Я опускаю голову, піднімаю руку і трохи примружуюсь, притискаючи пальці до чола.

- Почекай, - втомлено промовляю я, повністю заплющивши очі. - На скільки ти кажеш, затримаєшся?

- Думаю, днів п'ять.

І я знаю, що не маю погоджуватись. Я знаю. Але...

- Я... Я думаю, що можу залишитися.

А ось і вільне падіння...

- Справді?

- Так.

- Кім... - його голос стає трохи приглушенішим через активізацію фонового шуму, але в ньому чується явна вдячність і полегшення. - Якщо чесно, то я навіть не знаю, як тобі дякувати. Ти мене дуже виручила. Все ж таки, тобі я довіряю набагато більше, ніж усяким там нянькам... Та чого вже там, тільки тобі я і довіряю. І незалежно від того, як ти вчиниш далі, я просто радий, що зараз ти тут. Я кохаю тебе.

І він кладе слухавку першим.