Ниті кохання - Софія Вітерець
Варто було мені на п’ять хвилиночок відійти від свого робочого місця, щоб взяти собі запашного малинового чаю, як поруч вже вкотре виринула моя колега. Вона вводила мене в стан справ та зрідка щось пояснювала, хоч я в основному цього й не потребувала. Статна брюнетка з миловидним обличчям хоч і виглядала вкрай суворо, але чомусь я одразу відчула, що з ким-ким, а з нею залюбки заприятелювала б.
– Кажи він красунчик, – замріяно прошепотіла до мене Міла, поглядаючи не на кого іншого, як Влада.
– О так, просто неймовірний, – саркастично ляпнула я, не думаючи, що нова колега сприйме це як чисту монету. Не заперечую, він дійсно гарно виглядає – красива пичка й все таке, але для мене важливішою завжди була внутрішня краса. І навіть його постійно ідеальна фігурка не могла змінити моїх переконань.
– Як думаєш, він любить італійську кухню? А то столик вже давно забронювала й немає з ким піти, – не вгавала дівчина, прокручуючи пальцями одиноке пасмо волосся та замріяно задивляючись на Владову постать.
– Навіть не сподівайся, – пирхнула я, а сама подумала, що якщо вже такі справи, то Міла могла б запросити мене. Може й по місту тинятися не дуже люблю, але заради ресторану готова будь-коли вирушати в дорогу або просто оформити швиденьку доставочку.
– Це ще чого? – вона скривила таку кислу мордочку, наче лимонів наїлася. Невже випадково її образила?
– Якщо мої підозри правильні, то вони з Аліною…кхм…Вікторівною зустрічаються, – поспішила пояснити свої слова.
– Справді? А я думала в них з Борисом Віталійовичем все серйозно. Чекала, що от-от оголосять про заручини, а тут он воно як. Хоч останнім часом такого й не помічала, але раніше Аліну Вікторівну від нього було не відірвати. А які істерики вона влаштовувала на зйомках…ой, жах просто. Ще жодного разу нічого не пройшло гладко, – здається, ця розмова надовго…
Я навіть не помітила як з гарячого улюблений чай став просто теплим, а ще навіть не встигла зробити жодного ковточка. Міла ж не припиняла розповідати про одну з моделей, яка після зйомок поруч з Аліною Вікторівною потрапила до лікарні. Навіть не здивувалася новині, що красунька просто крутилася поруч з Борисом Віталійовичем та рудою бестією. Вона навіть на нього не дивилася, але все одно дівчині дісталося. Я б подібну поведінку керівниці швидше назвала «робочі ревнощі». Хоч сама тут і дня не пробула, а вже бачила яка віддана Аліна Вікторівна своїй справі.
– До речі, що керівниця відділу персоналу робить поруч з власником компанії? – цілком логічне питання, як на мене. Але Міла подивилася такими великими очима, ніби це найбільш безглузда річ, яку тільки можна було сказати.
– Вона також має частку акцій компанії. Здається, у Бориса Віталійовича шістдесят відсотків, а в неї сорок. Чи сімдесят на тридцять…– замислилася Міла, загинаючи пальці на руках. – Хоча вони обоє задіяні у величезній кількості процесів, що крутяться в компанії. Ніколи раніше не зустрічала настільки працьовитих людей.
– Що за балачки? Ви вже виконали попередній план соціального проекту? Розробили дві рекламні акції для приватних шкіл? Підготували дослідження ринку? – підлетіла до нас Аліна Вікторівна й почала кричати так, наче я дійсно нічим не була зайнята увесь день.
– План у вас на пошті, як і рекламні акції. Але результати опитувань людей я ще чекаю, – залишилася сам на сам з керівницею, коли Міла тихенько злиняла. Звісно, її команда була до цього причетною, але основна відповідальність була, хоч як не дивно, саме на моїй.
– То не стійте на місці – вперед на вулицю. Чи думаєте хтось зробить це за вас? – здавалося, вона зараз як так ворона клюне своїм гострим носиком мене по обличчю. От і злюща ж керівниця мені трапилася…
– Але ж є важливіша робота тут, – спробувала таки переконати її, хоч давно бачила, що вже все вирішено.
– Хіба ви щойно не сказали, що вже все виконали? – вона дивилася на мене так, наче я якесь дурне. Але тут з нею погоджуся, бо фактично сама ж себе і підставила.
– Добре, – погодилася я, нехотя йдучи до виходу. Погода навіть погіршала й покидати затишний офіс не хотілося.
– Якщо до кінця дня не отримаю звіт, будете звільнені, – посміхнулася Аліна Вікторівна, люб’язно так, по-доброму. Яка ж вона «чудова» людина.
От чую, вже наперед раділа тому, що я не встигну. Ще й мою команду ця руда відправила до Влада, бо в нього щось там значно «серйозніше й важче». Але деталей, звісно, ніхто розповідати не збирався. Не думала, що й тут зв’язки матимуть свою вагу. Та й не очікувала, якщо чесно, що вигнати можуть через те, що комусь так просто захотілося. Бо таким і виглядало це завдання.
Адже виконати його вчасно здавалося чимось нереальним. Бо зізнатися чесно – таки не дала нікому завдання збирати ці дані. Думала, не терміновий проект, тож не хотілося відправляти когось в таку сильну зливу, що було спинилася, проте потім вперіщила знову на повну силу. А тепер уже третя і ще потрібно почати робити звіт. Ну нічого – якщо я подолала такий шлях заради цієї роботи, то повинна хоч спробувати встигнути.
