Ниті кохання - Софія Вітерець
Перевтілення з гидкого каченяти у прекрасного лебедя зайняло далеко не кілька хвилинок. Щоб мене відмити, причесати та перевдягти у нас пішло тридцять клятих хвилин. А якби поруч не було торгового центру, де ми відшукали все необхідне, знадобилося б ще більше часу. Хоча й тридцять хвилин були занадто великою розкішшю. Я вже остаточно запізнилася на співбесіду і коли ми влетіли до потрібного кабінету, була вже дев’ята шістнадцять.
– Заходьте обоє. Через вас у мене вже немає часу на індивідуальні співбесіди, – руденька дівчина, приблизно нашого віку, так поглянула на нас, що захотілося взагалі піти звідси й не повертатися.
Стоп! А звідки взялося оце ми, нас, обоє? Чому Влад досі поруч зі мною? Що він забув у офісі «Еклектика»? Що найкращий друг дитинства робить на моїй співбесіді? Забагато питань і щось мій мозок надто повільно переварює цю інформацію. Невже він також претендує на посаду молодшого керівника маркетингового відділення?
– Владиславе, основні питання ми вже з вами обговорили, – підтвердила керівниця відділу рекрутингу мої думки, а потім окинула мене уважним поглядом. Здалося, що я сиджу перед нею не у новій сукні та туфельках, куплених кілька хвилин тому, а в тому задрипаному багнюкою лахмітті. – Ви працювали в значно більшій і досить перспективній компанії, чому раптом вирішили звільнитися й прийти до нас?
– Мені більше подобається спокій та затишок невеличкого офісу. Можна досягти значно більшої ефективності, працюючи в гурті пліч-о-пліч, а не розриваючи свою увагу на сотню колег, – на диво я була аж надто спокійна. Хоча може то просто присутність Влада поруч так впливала на мене…
– Тобто для вас занадто стресово працювати у великому офісі й ви або закриваєтеся, працюючи дистанційно, або шукаєте якнайменшої кількості взаємодій з людьми? – от коли я сказала хоч трішечки подібне?
– Навпаки простіше у великому офісі. Адже в меншій компанії на тебе покладають значно більше обов’язків, – чемно посміхнулася, придушуючи раптову злість на руду та Влада, що й словом не прохопився про свою співбесіду. Але коли він би встиг?
– Тобто вам простіше працювати якнайменше? – кров вже мало не кипіла в моїх жилах.
Хотілося просто встати й піти, перед цим добряче висловивши все, що було на душі. Їй пощастило, бо Влад вчасно торкнувся моєї руки. Вмів же гад заспокоювати, коли не обливав водою з калюжі. Тому просто почала доступно пояснювати свою позицію, щоб їй вже точно не було до чого причепитися.
Але ніби за командою, задзвонив телефон і Аліна Вікторівна скривилася, поглянувши на його екран. Не чекаючи, поки я виголошу до кінця свою тираду, вона швидко підвелася, вийшла з якимись паперами в коридор та через кілька хвилин тією ж ідеальною ходою повернулася на своє місце.
– Добре, в мене немає часу з’ясовувати хто там, що там. У будь-якому випадку ваші помилки проявлять себе практично одразу, тож обох беру на роботу. І так занадто довго вас відбирали. Оскільки в нас зараз дуже багато замовлень, розбиратиметеся, що до чого вже в процесі. Випробувальний термін – один день. Це з тих же причин. Але рано не радійте. Я та Борис Віталійович можемо вигнати вас у будь-яку секунду.
Я розуміюче кивнула та поволі, гордо тримаючи спину, вирушила до виходу. Намагалася виглядати не гірше за нову керівницю, проте не впевнена, що мені це вдавалося. Нові туфлі муляли добряче й всіма силами намагалася не показувати цього. Навіть спробувала посміхнутися, але швидко стерла з лиця цю нікому не потрібну гримасу.
– Мені до тебе пізніше зайти? – мало не промуркотів Влад до Аліни Вікторівни, коли я таки переступила поріг кабінету, розгублено роззираючись по сторонах.
– Я ж тобі казала: на роботі ми просто колеги, – встигло долинути до моїх вух.
Цікавенько так виходить Влада відбирали. А в нього взагалі досвід роботи є? Чи він показував його в іншому місці?
