Кажуть під новий рік і не таке буває... - Юлия Сай
- Тато! Мамо! Чому ви лежите? Стлибати! Ще!
Дитина...
Ніколи не можна забувати про дитину. Я відчувала одночасно і полегшення і прикрість...
Дурість яка... адже нічого ж не було...
Не було.
Принаймні саме в цьому я намагалася себе переконати понад годину, поки ми ходили по магазинах. Виявилося, що вибрати ялинку це ще та задачка, підвищеної складності, особливо якщо справа стосується дитини та дуже впертого чоловіка.
Якщо в двох словах, то ДУМКИ РОЗІШЛИСЯ.
Була думка чоловіків, і неправильна, тобто моя.
Природно дитина вибирала найбільші ялинки, які навряд помістилися б в мою квартиру. Його тато від нього не відставав, він вважав за краще вибирати найкрасивіші, що звичайно ж означало дуже дорогі. А мене не влаштовувало ні одне, ні інше.
Я більше схилялася до середньої ялинки... Середньої у всьому: висоті, якості та ціні. На жаль, скільки б я не сперечалася, скільки б не просила вибрати щось простіше, мені лише хитро посміхалися, говорили комплементи, і тактовно просили не втручатися. Так що до вибору ялинки я мала таке собі відношення..., але якщо бути чесною, хоча б самій з собою, то ялинка була справді прекрасною.
Але цим упертим чоловікам я цього нізащо не зізнаюся.
Не дочекаються!
До того ж хлопці вирішили, що в мене зовсім немає іграшок на ялинку, а значить і їх треба купити. І знову на нас чекало словесне протистояння... і знову я програла. Куди мені проти твердих чоловічих лобів. І тільки коли ми купили все, що вони забажали, ми змогли вирушити додому. Ах, звичайно ж, заплатити мені не дали, навіть частину. Костя сказав, що це маленький подарунок від нього та Михайла на довгу пам'ять.
Вкололо... десь там глибоко в серці. Всього на секунду, але вкололо.
На годиннику вже було о пів на дев'яту, коли ми нарешті потрапили додому. Сильно втомлені, знову голодні… але дуже щасливі.
Господи, як давно я не вбирала ялинку з кимось. Виявляється це так весело, особливо коли в цьому бере участь дитина. Я не пам'ятала, щоб я стільки сміялася за все своє життя, а тут надолужила все в один вечір. І це я ще працювала з дітьми, де завжди щось кумедне трапляється. Навіть страшно уявити якби я працювала звичайним офісним працівником.
Жах.
Померла б з нудьги без своїх дітей.
Після того як ми прикрасили ялинку, трохи перекуси, було вирішено подивитися новорічний мультфільм. Ідею підтримали всі на ура! Ми всі втомилися, і такий перепочинок був необхідний.
Єдине, дитина дуже боялася, що засне, і пропустить Новий Рік і прихід Діда Мороза, але ми щиро пообіцяли, що обов'язково його розбудимо.
Страшно було не тільки Мишкові, а й мені. Можливо це прозвучить смішно чи навіть безглуздо, але я теж страшенно боялася заснути. А що як я прокинуся, і нікого вже немає поряд… і все це просто сон?
Страхи мої нікуди не зникли, але малюк, що тісно притиснувся під боком, його маленькі теплі ручки, й ледве вловимий запах дитячого шампуню, загнали їх у найдальший кут.
На жаль... але мені все одно доведеться прокинутися. Цей вечір колись мав закінчитися... І я вже більше не буду мамою для Мишка... Але може хоча б залишуся світлим спогадом, тому що для мене все так і буде.
Хлопчик мав рацію... він заснув дуже швидко, ледве встигло пройти десять хвилин мультфільму. Ми з Костею ще якийсь час посиділи дивлячись у телевізор, а потім я побачила, як він подав мені знак іти на кухню. Обережно вибралася, щоб не розбудити малюка і накрила його ковдрою. Я відчувала непереборне бажання погладити його пухнасте волосся...але стрималася. Не хотілося його розбудити завчасно. До Нового Року ще дві години, а потім ми обов'язково святкуватимемо всі разом... як сім'я.
Навшпиньки ми вийшли з вітальні і вирушили у святая святих кожної квартири - на кухню.
- Може вип'ємо шампанського, - запропонував Костя, щойно ми залишилися наодинці.
- Вже? До Нового Року цілих дві години... - так близько з Костею... зовсім одні... я відразу відчула себе дуже ніяково, а ось Костя навпроти поводився вільно. Його рухи були легкі й впевнені, а посмішка по-дитячому шалена.
- Ну і що? Адже такий чудовий вечір, хто знає, коли таке повториться?
- Усміхнувся він і простяг мені келих, щоб уже через хвилину наповнити його прозорим ігристим.
Справді... може бути зовсім, зовсім не скоро... Сумно.
Ми тихо дзенькнули нашими келихами й випили їх вміст... при цьому не розриваючи зоровий контакт.
Чи я так швидко сп'яніла, чи це його очі так на мене впливають?
Не відомо...
Але ми стояли й дивилися один на одного...
Ось так просто... нехитро... але до глибини інтимно.
А потім Костя зробив те, чого я зовсім не очікувала... чи може навіть навпаки... чекала... жадала.
Він поставив порожній келих на стіл, і потягнувся рукою до мене. Взяв мене за руку... притяг до себе і тихо запитав.
- Може потанцюємо?
- Музики немає, - відповіла я, хоч сама вже повторювала за ним рухи.
І справді... яка музика? У вухах уже давно шумить, я її все одно не почую. Зараз там чути лише гучний стукіт серця… а можливо навіть двох сердець. Точно казка... небувала, неповторна, найпрекрасніша казка на світі... як же я не хотіла, щоб вона закінчувалася...
- Дякую… - прошепотіла я.
- За що?
- За казку... Дід Мороз виконав моє бажання навіть краще, ніж я могла собі уявити.
- Ця казка може стати нашою реальністю, адже ти знаєш, - сказав Костя дивлячись мені в очі. Ми вже не танцювали під гуркіт наших сердець... ми просто невідривно дивилися очі в очі, стоячи так, що я могла відчути його дихання на своїх губах.
Що він сказав?
Не зрозуміла…
Зараз у моїх думках були лише його очі. Вони обіцяли мені щось незнане, щось прекрасне… щось, чого мені так давно не вистачало…
Костя повільно, ніби питаючи дозволу, почав нахилятися до моїх губ. Ось він цей момент - відповісти або втекти, піддатися або здатися страхам? ... Думок більше немає. Вони всі до єдиної зникли в ту саму секунду, коли його м'які, трохи сухі від морозу губи торкнулися моїх.
