Кажуть під новий рік і не таке буває... - Юлия Сай

Дотик... 

Ще один... 

Ніжний, зовсім невагомий, несміливий. 

Дотик…

Сильний, наполегливий, пристрасний… 

Рух язика… Немов танець… Він манить мене, змушуючи бажати більшого… ще більшого… ще… 

І ось уже не тільки губи, не тільки руки, а й тіла торкаються один одного, ніби намагаючись злитися воєдино. 

Як давно я цього не відчувала... а так, мабуть, ніколи... 

Як так вийшло, я не знала, але в якийсь момент, я усвідомила, що сиджу на столі, обіймаючи цього неймовірного чоловіка ногами. Ми цілувалися до нестями, його руки хаотично блукали моїм тілом, так само як і мої. 

А потім, справжня дрібниця... випадковість... ми ненароком скинули серветки зі столу. Вони, як м'які сніжинки, падали на землю, роблячи її абсолютно білою. І ось цей, здавалося б тихий, ледь помітний шелест паперу змусив нас зупинитися... завмерти на якусь мить. Але й це було достатньо, що протверезіти, і почати думати. 

Що я творю? 

Я ж зовсім не знаю цієї людини? 

А у кімнаті у нас спить дитина. 

Що…? Що зі мною таке? 

Так, у моїй голові був сумбур, чого не скажеш про Костю. 

Вже через кілька секунд його губи повернулися до моєї шиї... і я майже втратила рахунок часу... знову... але цього разу все ж таки змогла зупинитися... і зупинити. 

- Ні... не треба... це занадто, - тихо прошепотіла я, м'яко відштовхуючи чоловіка. 

- Так, так... знаю, - він глибоко дихав притулившись своїм чолом до мого, а я все так само обплітала його своїми ногами, тільки тепер мене це більше бентежило, ніж збуджувало. 

- Відпустиш? 

- Добре. 

Ми відліпилися один від одного, і стало ніби холодніше… а ще страшенно ніяково… 

І як тепер дивитися в очі йому? 

- Я ... я піду подивлюсь як там Мишко? - Втекти, ось найкращий вихід.

- Стій, - Костя схопив мене за руку, не даючи можливості здійснити задумане. - Він спить, міцно спить… Давай поговоримо, просто поговоримо? 

Я не бачила, не дивилася на нього, але шкірою відчувала, що він дивиться на мене. 

Що йому сказати? Як взагалі поводитися? Ааа! Господи, допоможи. 

- Гаразд, поговорімо. Може, чаю? - Мені треба було хоч чимось зайняти руки і не дивитися на нього. 

- Нехай буде чай, - покірно погодився Костя, відпускаючи мою руку. Я набирала воду в чайник, ставила на стіл чашки, насипала заварку, а він говорив ... 

- Катю, пробач, що ось так накинувся, я зазвичай так не роблю... та що там, після смерті дружини, мені взагалі було не до того. Та й з дружиною у нас все куди прозаїчніше було... Гаразд...не про те... Загалом, я до того, що не хотів так напирати... але мені дуже захотілося тебе поцілувати... і можливо ми... 

- Ні, - я знала, що він хоче сказати... але не готова була це чути. 

Які стосунки? Яке спробуємо? Він удівець! З дитиною! Він напевно все ще любить свою дружину... А я... я просто зручна заміна... і навіть якщо ні, адже ми зовсім не знаємо про один одного. 

О, Боже! Я не хочу, знову на ті ж граблі... не хочу... ТОМУ НІ. 

- Що ні? – напружено спитав мій непроханий гість. 

- Все ні. Нічого не буде... ми зовсім не знаємо один одного... І взагалі все це дивно, весь сьогоднішній вечір. А якщо в нас нічого не вийде? Ти про Мишка подумав? 

Так не робиться... це просто адреналін, вплив моменту. А проб'є дванадцять, і ви підете з мого життя. 

- Ось як? Добре ти все сама вирішила... розумно... - Костя встав і вийшов ... здається у ванну... Нехай так... не хотілося псувати свято дитині нашими розмовками