Кажуть під новий рік і не таке буває... - Юлия Сай

Зібралися ми швидко.

Все-таки, коли дитина чогось дуже хоче, це прискорює всіх і вся.
Мишкові не сиділося на місці, а коли я сказала йому, що мені треба сходити переодягтися в щось тепліше, то він зовсім засмутився. Довелося сказати йому, що я дуже швидко, і що він навіть не встигне одягнутись, як я вже вийду. Так і сталося, хоча дитина дуже поспішала. Але найголовніше, що всі залишилися задоволеними. 

Погодившись на ялинку, я чекала, що ми просто підемо і купимо ялинку...ну де вони там продаються... Здається, на вулиці, такі собі дядьки цим займаються. 

Хм...але виявилося, що у глави нашого тимчасового сімейства трохи інші плани. 

- Я тут подумав... купувати живу ялинку тобі додому не доцільно, - видав він, коли ми зайшли в ліфт. 

- Поясни? - його хитрий погляд не обіцяв мені нічого доброго. 

- Ну сама подумай. Ялинку, ми можемо і купимо, але не факт, що гарну, все-таки 31 грудня, вже все розібрали. Крім цього, треба ще придумати як її поставити, а це та ще проблема. Та й коли прийде пора виносити це сухе дерево, що СТРАШНО обсипається, ти сильно намучишся... Хіба ні? 

Добре стелить... м'яко... 

Я можу тебе попросити, - мало не сказала я, але вчасно прикусила язик... Просити його навряд чи буду... Натомість відповіла. 

- Нехай так, твої аргументи розумні, - але в очі не дивилася, напевно, боялася, що він все зрозуміє ледь зазирнувши в них. Натомість я зосередилася на хлопчику. Що, що, а з дітьми в мене ніколи не було мовного бар'єра... на відміну від дорослих. 

- Мишко, а ти яку ялинку хочеш, - запитала дитину. 

- Велику-велику, - він підняв руки тим самим демонструючи, що ялинка має бути величезною. 

- А ще? 

- Гарну…хочу, щоб Дідові Молозу сподобалася. 

- Добре, купимо найкрасивішу. 

- І найбільшу? - З хитрою в очах запитав хлопчик, і я вже майже відповіла ТАК, благо мене врятував Костя... а то могла бути ще та проблема. 

- Ні, найбільшу ми не зможемо купити, вона у квартиру не поміститься. Купимо середню, добре? 

- Гаразд, - легко погодився хлопчик. 

Так ми й опинилися у величезному торговому центрі, де, крім найрізноманітніших, товарів був ще й дитячий розважальний центр, з батутами, машинками та всім іншим. І якось так вийшло, що ми потупотіли туди всією родиною... розважатися. 

Цей вечір був вкрай дивний і водночас яскравий. Такого не було ніколи у всьому моєму спокійному сірому житті… але чомусь у мене складалося таке відчуття, що мене ніби кудись заманюють. 

Я вже вкотре погоджувалась на будь-яку пропозицію, причому неважливо ким вона озвучена, хлопчиком чи його татом. Моя власна думка, впертість, і сила волі вирішили сьогодні відпочити від мене, і залишити віч-на-віч з невідомим. 

І виявилося, що без них… я така м'яка… така пухнаста…аж СТРАШНО. 

- Про що задумалася? - Підійшов Костя до мене, поки я спостерігала, як Мишко стрибає на батуті. 

Він став збоку, і поклав руки на поручень... і так вийшло, що наші пальці майже торкалися один одного. Лише якийсь міліметр, і його тепла чоловіча рука торкнеться моєї… але навіть так, я відчувала щось дивне… ніби поколювання. 

- Так, дрібниці. 

- А я тобі каву приніс, капучино з кокосовим молоком 

- Дякую, - вдячно посміхнулася, і додала: - мій улюблений. 

- Я знаю, - тихо відповів він, і теж захопився спостереженням за своїм непосидою. 

А мене його слова здивували… та що там… шокували. 

Звідки? 

Ось де він міг це дізнатися? 

Але так нічого й не сказала на його слова.

Натомість вирішила трохи поцікавитися його життям та життям Михасика. 

- І давно ти виховуєш Мишка один? 

- Я бачу, ти все прямо в лоб запитуєш, - посміхнувся Костя, але до мене не повернувся. А потім таки сказав. - уже два роки. Мишкові через два місяці буде чотири... так що ми без мами... вже дуже довго, - сумно сказав він. 

- Мені дуже шкода. 

- І що навіть не спитаєш, як так вийшло? 

- Ми ж сім'я на один вечір ... я не впевнена, що мені потрібно знати, - чесно відповіла йому. 

- Ах, ну так, як я міг забути. 

Тоді до чого було попереднє запитання? - Може мені здалося, але я вловила в голосі Кості нотки сарказму... які вирішила не помічати, і гранично чесно відповіла на питання. Ну майже....

- Професійний інтерес... адже я вихователь, - так, то воно так, але крім цього, мені було дуже цікаво дізнатися трохи більше про мою тимчасову сім'ю... про Михайла, і про самого Костю. 

Щоправда, зізнаватись у цьому я не хотіла. 

Вони підуть…а я залишуся, і боюся мені буде ще гірше, ніж до їхньої появи.

Аби тільки не прив'язатися. 

- Зрозуміло... ну тоді, можеш запитати ще про що-небудь, я відповім, якщо вже у тебе такий сильний професійний інтерес, - і знову ці нотки сарказму. 

Що це з ним? 

- Ні, не лізтиму в душу. Скажи, як так вийшло, що ти був у костюмі Діда Мороза у нас у садочку. Вибач, але судячи з твоєї машини, ти явно не аніматор. 

- Ти маєш рацію, я не аніматор, я програміст, що дуже зручно, адже з дитиною часто доводиться працювати вдома. А з приводу свята та Діда Мороза, все просто - мене попросили зіграти його для вашої та ще однієї групи, а я погодився… чому б і ні. 

– Я бачу тобі сподобалося? 

- Ти знаєш, так. Було весело. 

Подальшу розмову перервав Мишко. Він на радощах підбіг до мене, схопив за руку і потягнув у бік батутів, хоч до цього не поспішав до мене зайвий раз торкатися, хай йому й хотілося. Коли ж до нас приєднався Костя, стало дуже весело, настільки, що ми всі реготали до упаду… а падали ми багато… часто й у найрізноманітніших позах. 

Дитина була щасливою, ми змогли подарувати їй один день у справжній повноцінній сім'ї, де мама та тато люблять один одного…нехай й не зовсім по справжньому. 

Веселощі закінчилися раптово. 

Просто ще один стрибок. Просто ще одне падіння… Але цього разу я впала на Костю… і наші обличчя виявилися так близько одне від одного… і чомусь було вже не до сміху…а  ще дуже важко розірвати зоровий контакт…а губи… губи почало поколювати, як недавно було з рукою...